Читати книгу - "Важка весна"

такою остаточною, то яким чином тепер вона, жінка, може отримати вхідний квиток до нього? Добротою? Але якщо її не розтерзали голодні зуби і якщо вона не згоріла в печі, то тоді її доброта не мала жіночої подоби. Тому кохання як доброта, як самаритянка, не має жодного значення. Так, жінка заради бажання. Поруч із такою був би самотній. Її присутність залишалася б на межі його таємниць. Вона дбала б про його тіло. Не втішала б хворого, а була б самицею, подивованою невтамованим багатством пристрасті. Це було б погойдування стегон і персів, здоровий ритм живого тіла на кістках. Натомість шершавої, пергаментно сухої людської шкіри. Міняти рожеве тіло за рожевим тілом, немов нову хвилю, а потім знову — нова течія, що тікає від смерті до нескінченного, чистого і солоного моря.

У кінці лісу зупинився.

Дорога тепер спускалася донизу, але в темряві це було ледь помітно. З правого боку, з півночі, дув різкий вітер.

Накотився несподіваний холод, мов у театрі, коли над сценою підіймається завіса. Але всі ці алегорії нічим не допомагають людському буттю на землі, думав він, ще трохи, й буде холодно, і тіло треба вдягнути; тоді цій романтиці з деревами і коханням у селянських стодолах прийде край. Та все ж сховатися в рибальську хатину на самотній скелі, де чути лише клекіт хвиль і крики чайок, що репетують і сваряться, так що їхні голоси скидаються на людські. Доглядати малий маяк і в тій простій роботі знайти мету і корисність своїх майбутніх днів...

Арлетта... Раптом згадав і рушив назад, де вона. Це потяг статі, але передусім це казковість. Відданість очей дитини, яка розповідає казкові пригоди. Коло неї він сам, але не серед порожнечі, яка настає після сліпого пірнання в заглибини жіночого тіла. Сам, але спраглий її невизначеності і її грайливості. З нею він знову — як дитина серед природи. І вона знає про його минуле, але його усім своїм єством вшановує і саме цим своїм єством щепиться на його живучу здатність омолодитися.

Хіба життя не що інше, як можливість щоразу нового народження?

І це він уже зрозумів, сам і з нею.

Так, її брехня. Але вона є лише інстинктивним захистом життя від того, що могло б прищепити йому смертельну бактерію.

Зупинився і підняв комір.

Це вона, сказав собі, і знову йшов. Це вона; і питав себе, чому так панікує через будь-яку дрібницю, відразу не збагнувши цього. Хоче бути зрілим і мудрим, а стає в’їдливим і нетерпимим. І звинувачує її в своєму мовчанні і своїх заблудах. Він не на висоті її кохання, ось що. І його долоня на її тілі була образою. Пошуком, як подолати відстань, певним чином пропозицією близькості, а по суті — образою для її тіла. І для її грудей, таких одвічних під його пальцями.

І покинув її на соломі, мов вуличну дівку, з якою посварився.

І охопив його вал страху.

Пришвидшив кроки.

Таким має бути переляк батька, який забув дитину на березі, думав він, і в мить, коли це усвідомив, був готовий на будь-що, аби тільки з нею нічого не трапилося, і знайшов її живою і здоровою. Він був таким нетерпимим, покинув її, немов останню хвойду на цьому сіннику. Справді нестерпний. Мов світ, з якого прийшов. У той час як вона не має жодної потреби прищеплювати все це до своєї молодісті. Жодної потреби не має.

І відчував, що повинен квапитись, поки ще є час, але водночас його лякала думка, що вже все втрачено.

XXXIX

Коли відчинив вузькі двері на сходах, все ще був у темряві, але з обох боків коридора то тут, то там під дверима пробивалася смуга світла. Десь за його спиною тихенько, мов накрите покривалом, балакало радіо.

Клямка легко піддалася натисканню його долоні.

— Не спиш? — І його голос намагався бути природним.

А в жовтому світлі, яке над її головою розливав світильник, її очі стежили за ним. У них був сумнів і вкрай занепокоєне очікування, немов усе її існування залежить від його рішення. Але у полоні її очей почувався, мов злочинець перед суддею. Водночас його охопило незвичне вдоволення від того, що може визволити її з сумнівів, які лякають її.

Сів на край ліжка і долонями відгорнув волосся з її щік; і хоча невпевненість в її очах не дала йому всміхнутися, вона відчувала прихильність, яка бриніла в повітрі й оточувала її.

— Ох, Радку...

Але ще красномовнішим, ніж розгублений і водночас прохальний звук її голосу, було стискання її рук на його шиї. І коли його долоні прокралися під її руки, щоб він увесь не опинився у владі її обіймів, її руки ще сильніше стиснули його. І він повністю віддався її запалові. І відчував, що не зможе втриматися від усмішки, бо весь організм по-своєму, інстинктивно і непереборно дивувався неочікуваному щастю.

— Ти так змерз, — сказала вона стурбовано і тверезо.

— Ні, я не змерз.

— У тебе такі холодні щоки. І руки.

— Руки?

— Немов дві крижини на моїй спині.

Вузький простір на мить заповнила тиша, і здавалося, наче розсунулися тісні стіни, й вони опинилися в обіймах безмежної природи.