Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Тільки-но він встиг повернутися до своєї схованки, під'їхала машина і різко зупинилася, аж скрипнули гальма. Спочатку на дорозі було тихо, тільки глухо постукував двигун. Затим одна за одною пролунали автоматні черги. Кулі пролетіли близько, і Миколка чув їхній посвист.

Ні, його не могли помітити! Просто поліцай і шофер стріляють навмання, щоб настрахати тих, хто міг притаїтися поблизу…

Сині підфарники погасли, мотор заглух. Так, здається, це та машина, на яку він чекав. Та ось від дороги почулися голоси, лайка, хтось із кимось сперечався, і Миколці здалося, що він чує Вітин голос. Нарешті щось глухо гупнуло, — очевидно, стовп скинули в кювет, — потім знову спалахнули сині вогники, і, різко зрушивши з місця, машина рвонула вперед з шаленою швидкістю.

І знову настала тиша. Миколка прислухався. Нікого… йому залишалося одне: йти… йти самому…

— Миколко-о! — долинуло раптом з дороги. — Миколко! Де ти?

— Я тут! — Миколка кинувся назустріч Віктору.

Складне, коли розібратися, часто виявляється дуже простим. Шофер зустрів у селі приятеля і засидівся з ним за пляшкою вина…

Вони йшли цілу ніч, а день пересиділи в копиці сіна посеред поля. Вітя, на щастя, не забув скинути з машини дві буханки хліба.

Після всього пережитого навіть холодна, промерзла копиця здавалася хлопцям затишною хатою. Головне, вони разом, живі й незабаром будуть у своїх. Звичайно, їх покартають, а все ж радітимуть їм! Та й відомості важливі вони принесуть, у загін.

Тільки б дістатися до Стрижевців, а звідти до лісу рукою подати.

Коли знову стемніло, Миколка і Вітя пішли далі. Вони вирішили, поки є змога, йти полями, перебиратися вбрід через вузькі річки.

Попереду звивалася одна з глибоководих приток Дону. Її вбрід не перейдеш, треба шукати човна або мосту. Краще, звичайно, човен. Переходити вночі через міст — справа небезпечна: майже на всіх мостах чергують вартові.

Наблизившись до ріки, хлопці довго йшли вздовж її берега.

Нарешті на повороті ріки вони побачили силует дерев'яного мосту.

— Підкрадемося ближче, — шепнув Миколка.

За кілька хвилин вже видно було високі товсті перила. Здавалося, на мості нікого немає. Та враз у темряві спалахнув сірник, освітив на мить поголене обличчя, а потім у повітрі попливла червона цятка запаленої цигарки.

Вартовий постояв посеред мосту і не поспішаючи рушив до другого кінця. Так, повз солдата ніяк не проскочиш!

Хлопці відійшли далі, присіли за якоюсь будкою і стали радитись.

Може, краще податися сміливо через міст, просто на вартового? Але ж він, напевне, тут не перший день і добре знає всіх хлоп'ят в околиці, а їм навіть не відомо, як називається це селище і в яке найближче село веде дорога.

— Знаєш що? — сказав Вітя. — Давай зробимо так. Коли солдат підійде ближче, я з ним почну розмову, а ти його ззаду каменем!

План ризикований, але, мабуть, єдиний, який зараз можна здійснити.

— Давай, — погодився Миколка і, нахилившись, навпомацки знайшов важкий камінь. — Ти тільки постарайся відвернути його увагу, а я вже не промахнуся!

Вогняна цятка цигарки повільно попливла з протилежного боку мосту до них назустріч і нарешті зупинилася там, де міст кінчався і починалася дорога.

— Іди! — шепнув Миколка.

Вітя вийшов з-за будки і попрямував до мосту. Він так багато пережив за цей час, що почуття небезпеки в ньому притупилося. Він ішов і навіть не думав про те, що станеться за хвилину.

Пролунав різкий окрик:

— Стояти!

— Я йду! — відповів Вітя.

Почувши дитячий голос, солдат трохи заспокоївся. В його руці спалахнув ліхтарик, і тонкий яскравий промінь затремтів на обличчі хлопця.

— Вохін гейст ду?.. Куди йти? — перекручуючи російські слова і змішуючи їх з німецькими, запитав вартовий.

— Із села, — відповів Вітя.

— Варум?

Вітя, знав, що по-німецьки «варум» означає «чому».

— Ходив по дер брот [6] , — відповів він.

Солдат поправив на грудях автомат.

— Дер брот? Варум?

Невідомо, скільки часу тривала б ця розмова, але в цю мить солдат раптом схопився за голову, заверещав і, пробігши кілька кроків, важко повалився на перила.

Вітя притьмом кинувся на міст. Попереду вже біг Миколка. Швидше!.. Тільки б дістатися до того берега!..

Але крик солдата, очевидно, привернув увагу патруля. Хтось уже біг слідом за хлопцями, гупаючи по дерев'яному настилу важкими чобітьми. Вдарила автоматна черга.

Зовсім близько чорніли кущі. Миколка метнувся в них і враз почув ззаду Вітин стогін. Він хутко повернувся. Вітя лежав на стежці і плакав.

— Що з тобою?

— Мене поранено…

— Куди?

— В руку…

Миколка схопив Вітю за плечі:

— Ну, Вітю, встань!.. Відбіжімо далі!.. Я тебе перев'яжу!

Вітя насилу підвівся, і Миколка повів його навпростець кущами, які боляче шмагали голими гілками. Солдати стріляли навмання, та не наважилися відійти від дороги. Нарешті переслідувачі відстали.

Вибравшись на темне поле, хлопці зупинилися, змучені до краю. Вітя без сил упав на землю.

— Де, де рана?.. — допитувався Миколка.

— Ось тут!

Куля пробила ліву руку вище ліктя, рукав наскрізь просякнув кров'ю.

— Потерпи, я перев'яжу!

Миколка зняв із себе сорочку, розпанахав її на стрічки, а потім, засукавши рукав на Вітиній руці, туго перев'язав її.

— Тепер можеш іти?