Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

— Іди, іди, Вітю. Я дуже тебе прошу!..

Свій хліб Вітя десь випустив, але, на щастя, у Миколки збереглося півбуханки; він відламав од неї невеликий шматок і примусив Вітю з'їсти.

Вони знову йшли цілу ніч, час від часу зупиняючись, щоб Вітя міг зібратися з силами. Світанок застав їх недалеко від Стрижевців.

Хлопці одразу впізнали село по високій силосній башті. День вони перебули, у старій каменоломні. Вітю дуже мучила рана, і Миколка боявся, щоб у нього не почалося зараження крові. Коли ж увечері вони дісталися до лісу, Вітя зовсім знесилів. Він притулився до дерева і довго стояв, глибоко й важко дихаючи.

Тепер Миколка ніс його на спині. Пронесе трохи, зупиниться, посидить поруч, потім підставляє спину, Вітя здоровою рукою обніме його за шию, а Миколка підхопить за ноги і несе, несе!..

До табору вони добилися обідньої пори наступного дня.

Дозорці, побачивши їх здалеку, спочатку не зрозуміли, що за дивна істота з двома головами, похитуючись, повільно бреде стежкою. А коли роздивилися, ахнули і побігли назустріч.

Вітю одразу ж віднесли в лазарет.

А Миколка, долаючи втому, рушив до Колесника. Він зайшов у землянку в той момент, коли Колесник щось пояснював начальникові штабу, водячи олівцем по карті. Побачивши Миколку, вони обидва замовкли. Звичні до всього — і до страждань, і до горя, — вони знали ціну справжньої мужності; і по тому, як він зайшов, ледве тягнучи ноги, по байдужому, втомленому руху, яким він кинув на табуретку безформений шматок черствого хліба, по змученому, вже не дитячому обличчю зрозуміли все.

Присівши в кутку, Миколка довго розшнуровував черевик закляклими пальцями, а Колесник мовчки стежив за його втомленими рухами.

Нарешті Миколка скинув черевик і витрусив устілку. Разом з нею випав папірець, який він підняв і бережно розгладив.

— Ось, батько прислав, — сказав він.

Колесник довго і зосереджено розглядав план, йому, людині військовій, були зрозумілі ці позначки, розкидані, на перший погляд, безладно. Доти, мінні поля, надовбні; назви сіл точно вказують їхнє розташування.

Звичайно, це лише частина укріпрайону і, можливо, не дуже велика. Але й те, що пощастило зробити, — подвиг.

Проте війна є війна, і нікому не дозволено порушувати накази. Колеснику кортить обняти Миколку, але він стримує почуття. Насамперед треба сказати суворі слова, які заслужив цей хлопець.

— Де ж ти пропадав? — запитав Колесник, відкладаючи папірець з таким виглядом, наче він не являв для нього ніякого інтересу. — Ходив у табір?

— Ходили! — похмуро відповів Миколка.

— А хто дозволив? Що було наказано?.. Тебе історія із старостою нічого не навчила!.. Де Віктор?

— Поранений!

— Поранений?!. — Колесник схопився. — Де він?

— Тут! Я його привів.

— Іди! — суворо сказав Колесник.

І, ледве протиснувшись у вузькі двері бліндажа, він подався в лазарет…

А за кілька днів на галявині, при всіх партизанах, перед строєм він вручив Миколці й Віті ордени Червоного Прапора.

В цю знаменну для обох хлопців годину не було з ними ні Геннадія Андрійовича, ні Феді Куликова — найближчих їм людей. Тиждень тому вони з загоном вирушили у дальній рейд.

Миколка і Вітя лежать поруч у невеличкому окопі, надійно прикритому зверху гіллям. Вітина рана зовсім загоїлася, і він може поділяти з другом довгі години чекання. Тепло. Духмяно пахне сіном. Під головою у Миколки речовий мішок. У правий бік уткнувся німецький автомат. Хоч і не дуже зручно, але відчуття того, що зброя при тобі, надає впевненості.

Ось уже десять днів чергують хлопці тут, на узліссі. А батька все немає… Кожен видолинок вивчили. Кожен кущик знають. Вже й розповідати один одному більше нічого. Про все переговорено у ці томливі дні. І, здається, немає більше терпіння чекати. А чекати треба.

Коли б Миколка був сам, він, мабуть, зовсім підупав би духом. Але рядом Віктор, відданий, випробуваний товариш.

Колись Миколка ставився до нього як до молодшого і слабкішого. Він старався опікати його. Випробування, через які вони разом пройшли, не лише зблизили хлопців, але якось змінили і їхні взаємини. Непомітно для себе Віктор змужнів, душевно зміцнів. І зараз, коли Миколку стали брати сумніви, Вітя так спокійно і твердо промовляв одне коротке слово «чекати», що знову повертав Миколці впевненість.

… Котра зараз година, хлопці не знають. Ніч настала вже давно і тягнеться, тягнеться, здається, без кінця. Десь у глибині лісу виють вовки. Зрідка вітер вривається в хащу, розгойдує верхівки дерев. І знову тиша.

Миколка зітхає, крутиться на своєму незручному ложі. Зараз його черга спати, але в голову лізуть різні думки… Адже тут, у цьому лісі, він колись гуляв з батьком і дуже боявся відстати від нього і заблудити. Смішно!.. Здається, саме на цій галявинці він знайшов ціле сімейство підосичників з вогняно-червоними голівками. Вони були такі гарні, що жаль було їх зривати. Коли батько і син принесли додому повний кошик, мама замилувалася. Вона любила все червоне…

— Чому ти не спиш? — обізвався з темряви Вітя.

Миколка підвівся, намацав флягу з водою.

— Пити хочеш? — запитав він.

Вітя не відповів. Миколка відпив ковток і знову ліг.

… Мабуть, скоро прийде дозор. Він двічі за ніч відвідує хлопців. Лише після тривалих умовлянь Колесник дозволив хлопцям чергувати на узліссі. Він розумів, як це важливо для Миколки. Але наказав, щоб дозорці стежили за ними.

У лісі знову закричала сова.

— А ти сов не боїшся? — запитав Миколка.

— Колись боявся, — швидко озвався Вітя. Він, мабуть, втомився від довгого мовчання і