Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Оно!

Ще один східняк, із великим гачкуватим носом, саме долазив до вершини драбини, хилився вперед, за бійниці, і відводив назад праву руку зі списом напоготові. Лоґен, заревівши, кинувся на нього.

Той вирячив очі, і спис захитався. Метати його вже було пізно. Чоловік спробував відхилитися, вчепившись незайнятою рукою в мокре дерево, та зміг хіба що потягнути драбину по зубцях стіни. Лоґенів меч штрикнув його під пахву, і він, охнувши, сахнувся, а тоді впустив списа додолу. Лоґен штрикнув його ще раз, послизнувся і зробив випад надто далеко, мало не впавши чоловікові в руки. Носатий схопився за нього, намагаючись перекинути його через парапет. Лоґен врізав йому в обличчя ефесом меча так, що його голова гойднулася назад, а другим ударом вибив Носатому кілька зубів. Від третього той знепритомнів і впав із драбини, полетівши донизу й забравши з собою в землю одного зі своїх дружків.

— Принеси ту жердину! — заревів Лоґен на карла з мечем.

— Що?

— Жердину, їбанько!

Карл ухопив мокрий шматок дерева й перекинув його крізь дощ. Лоґен випустив меча й упер роздвоєний кінець жердини в одну опору драбини, а тоді почав щосили штовхати. Карл теж підійшов, долучив до поштовхів свою вагу, і драбина зарипіла, захиталась і почала хилитися назад. Над зубцями стіни показалося здивоване обличчя східняка. Він побачив жердину. Побачив, як на неї з гарчанням налягають Лоґен і карл. Звалився: відпала драбина, полетівши на голови падлюкам унизу.

Далі вздовж стіни до неї саме знову підштовхнули іншу драбину, і східняки полізли по ній, прикриваючи голови щитами, тимчасом як Червона Шапка та його хлопці жбурляли в них каміння. Деякі дісталися вершини на тій ділянці стіни, де був Доу, і Лоґен чув звідти крики: когось явно вбивали. Лоґен вгризся в закривавлену губу, думаючи, чи не поперти туди й не підсобити їм, але вирішив цього не робити. Невдовзі він знадобиться тут.

Тож Лоґен узявся за меч Творця, кивнув карлові, який йому допоміг, і постояв, переводячи дух. Він чекав, коли знову надійдуть східняки, а довкола нього повсюди билися, вбивали й гинули люди.

Дияволи в холодному, мокрому, кривавому пеклі. Так тривало вже чотири дні, а йому здавалося, ніби він був там завжди. Наче й не забирався звідси ніколи. А може, й справді не забирався.

Наче Шукачеві було замало складнощів у житті! Тепер іще й дощ.

Волога — це далебі найстрашніше для лучника. Ну, може, бути затоптаним вершниками ще страшніше, та на вежі це було не надто можливо. Луки були слизькі, тятиви розтягувалися, пір’я змокло, і постріли через це мало що давали. Дощ забрав у них фору, і це бентежило, та до кінця дня вони могли втратити ще більше. Воротами саме займалися троє здорових диких паршивців: двоє замахувалися на розм’якле дерево важкими сокирами, а третій намагався засунути у прогалини, які вони лишили, важіль і розсунути колоди.

— Якщо ми з ними не розберемося, вони проб’ють оті ворота! — хрипко крикнув у вологе повітря Шукач.

— Угу, — погодився Мовчун і кивнув, розбризкуючи воду з гриви кудлатого волосся.

Їм із Тулом довелося добряче поволати й помахати руками, та Шукач таки вишикував купку своїх хлопців біля слизького парапету. Шість десятків мокрих луків одночасно опустилися, зарипіли натягнутими тятивами й націлилися на ті ворота. Шість десятків чоловіків нахмурились і прицілились. Із них крапала вода, і вони мокріли й далі.

— Ну, добре, стріляй!

Луки спрацювали більш-менш одночасно. Постріли вийшли приглушеними. Стріли, закрутившись, полетіли донизу; вони відскакували від мокрої стіни, застрягали у грубій деревині воріт, кололи землю довкола того місця, де колись був рів, який урешті перетворився на звичайне болото. Залп годі було назвати влучним, але стріл було багацько, а якщо якість недосяжна, то доведеться досягати свого кількістю. Східняк праворуч упустив сокиру. Три стріли стирчало у нього з грудей, а одна проштрикнула ногу. Той, що ліворуч, послизнувся й упав на бік і незграбно поповз ховатися зі стрілою в плечі. Той, що з важелем, упав на коліна, смикаючись і хапаючись за щось позаду себе: намагався взятися за стрілу у себе в попереку.

— Гаразд! Добре! — крикнув Шукач.

Інші нападники, здавалося, тепер не надто хотіли спробувати подолати ворота, і цьому варто було радіти. Тих, хто намагався скористатися драбинами, ще було вдосталь, але розібратися з цим звідси було важче. За цієї погоди вони могли постріляти як ворога, так і своїх же хлопців на стінах. Шукач зціпив зуби й випустив униз, у рухливу юрбу, мокру стрілу, що нешкідливо закрутилася. Нічого вони не вдіють. Стіни — це робота для Дрижака, Доу, Червоної Шапки. Стіни — це робота для Лоґена.

Щось тріснуло — голосно, наче небо впало. Світ став приголомшливо яскравим і повільним, наче занурився в суп. Усі звуки розійшлися луною. Лоґен незграбно пошкандибав цим сновидінням, випустивши з дурнуватих пальців меч, врізався у стіну і схопився за неї, коли вона загойдалася, намагаючись утямити, що сталося, й нічого не розуміючи.

Двоє чоловіків билися за спис, безупинно борюкаючись і смикаючись, а чому, Лоґен згадати не міг. Чоловік із довгим волоссям дістав потужний удар з розмаху кийком по щиту, від якого швидко відлетіло кілька трісок, а тоді замахнувся сокирою, вишкіривши блискучі зуби, врізав дикому на вигляд чолов’язі по ногах і збив його. Повсюди були люди, мокрі й люті, заляпані багнюкою й кров’ю. Може, це бій? А на якому боці він, Лоґен?

Він відчув, як йому залоскотало око щось тепле, і підніс до нього руку. Насупився, побачивши червоні кінчики пальців. Ті порожевіли від крапель дощу. Кров. Отже, хтось ударив його по голові? Чи це йому сниться? Просто спогад із давніх часів.

Лоґен різко розвернувся за мить до того, як кийок опустився й розбив йому череп, наче яйце, а тоді обома руками схопив якогось волохатого покидька за зап’ястки. Раптом світ став швидким, гамірним, голова запульсувала болем. Він хитнувся до парапету й зазирнув у брудне бородате сердите лице, що опинилося впритул до його обличчя.

Лоґен прибрав одну руку з кийка й заходився намацувати на поясі ніж. Не намацав. Так довго гострив усі ті клинки, а тепер, коли йому потрібен один із них, у нього нема нічого. Тоді до Лоґена дійшло. Клинок, який він шукав, застряг у тому страшкові, що лежав у багнюці десь біля підніжжя стіни. Лоґен обмацав пояс із другого боку, не припиняючи хапатися за кийок, але тепер він програвав, бо змагався лиш однією рукою. Його поволі перехилили за зубці стіни. Лоґенові пальці знайшли руків’я ножа. Волохатий східняк вирвав свій кийок і здійняв його, роззявивши рота, заволавши й смердючо видихнувши.

Лоґен штрикнув його просто в обличчя; клинок проколов одну щоку й вийшов із другої, вибивши заразом кілька зубів. Ревіння Волохатого перетворилося на високий зойк; він упустив кийок і відхитнувся, вибалушивши очі. Лоґен спритно нагнувся й вихопив свій меч із-під важких ніг тієї парочки, що билася за спис, зачекав якусь мить, поки східняк наблизиться