Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

У Волохатого досі текла кривава слина; однією рукою він тримався за руків’я ножа у себе в обличчі й намагався його висмикнути. Лоґенів меч залишив у нього на боці червону рану серед мокрого хутра, і Волохатий упав на коліна. Ще один змах — і його голова розкололася навпіл.

Менш ніж за десять кроків від них ускочив у халепу Дрижак: троє східняків насідали на нього, прип’ятого до стіни, а ще один саме долазив до вершини драбини, тимчасом як усі його хлопці були зайняті позаду. Він скривився від сильного удару молотом по щиту, хитнувся назад і випустив із руки сокиру, яка грюкнула об камінь. Лоґенові спало на думку, що йому буде трохи краще, якщо Дрижакові розплющать голову. Однак були чималі шанси, що наступним стане він сам.

Тож Лоґен глибоко вдихнув і з ревом кинувся в атаку.

Перший розвернувся саме вчасно, щоб Лоґен розрубав йому пику, а не потилицю. Другий підняв щит, але Лоґен нахилився й натомість розрубав йому гомілку. Той із вереском гепнувся на спину, і його кров розлилася по навколишніх дощових калюжах. Третій був здоровилом із буйним рудим волоссям, що стирчало на всі боки. Він оглушив Дрижака біля парапету так, що той упав на коліна, безвільно опустивши щит. Із порізу в нього на лобі текла кров. Рудий здійняв великий молот, щоб закінчити це діло. Лоґен штрикнув його у спину, перш ніж той устиг це зробити, і довгий клинок угруз у нього аж по руків’я. Ніколи не бийся з кимось лицем до лиця, якщо можеш убити його ззаду, казав Лоґенів батько, і Лоґен завжди старався виконувати цю добру пораду. Рудий заборсався й завищав, люто звиваючись із останніми подихами й тягнучи Лоґена за собою за руків’я меча, та невдовзі впав.

Лоґен підчепив Дрижака під пахву й підняв його. Коли його погляд знову сфокусувався й він побачив, хто йому допомагає, Дрижак сильно нахмурився. Нахилився й підібрав із каміння свою впалу сокиру. Лоґен на мить замислився, чи не занурить її Дрижак йому в череп, але Дрижак просто стояв на місці, поки з його мокрого обличчя стікала кров із порізу на голові.

— Ззаду, — сказав Лоґен, кивнувши йому за плече.

Дрижак повернувся, Лоґен теж, і вони стали спиною до спини. Тепер довкола воріт було три чи чотири драбини, а бій на стінах розпався на кілька окремих боїв, маленьких та кривавих. Східняки перелазили через парапет, викрикуючи свою безглузду тарабарщину, з суворими обличчями й суворою зброєю, що виблискували вологою, і йшли вздовж стіни на Лоґена, тимчасом як інші підтягувалися вгору. Він чув позаду себе брязкіт і гарчання, з якими бився Дрижак, але не зважав на них. Можна було розбиратися лише з тим, що було перед ним. Треба дивитися реально на такі речі.

Лоґен відсунувся назад, показуючи втому — вдавану лише наполовину, — а тоді, коли перший зі східняків пішов у наступ, зціпив зуби і скочив уперед, розітнувши йому лице так, що той заволав, приклавши долоню до очей. Лоґен врізався в іншого й дістав удар щитом у груди; край щита вдарив його по нижній щелепі так, аж він прикусив язика.

Лоґен мало не впав, спіткнувшись об розпластаний труп мертвого карла. Він ледве встиг випрямитися, змахнув мечем і, не зачепивши нічого, полетів слідом за мечем, відчуваючи, як щось врізається йому в ногу. Охнув і підскочив, розмахуючи мечем. Де й поділась його рівновага! Лоґен кинувся на якесь хутро, що рухалось, але в нього підігнулася нога, і він у когось врізався. Вони впали разом, і Лоґен тріснув головою об камінь. Вони покотились, і Лоґен вибрався нагору, кричачи й пускаючи слину, запустив пальці в масне волосся якогось східняка й заходився бити його обличчям об камінь, аж доки в нього не розм’як череп. Відірвався, почув, як об хідник, на якому він був раніше, грюкає чийсь клинок, і зіп’явся на коліна, слабко тримаючи меча однією липкою рукою.

Він стояв на колінах, важко дихаючи, поки з його обличчя стікала вода. Вони йшли на нього далі, і подітися було нікуди. Йому боліла нога, в руках не зосталося сили. Голова крутилася так, ніби була готова відлетіти. Сил на те, щоб битися, майже не лишилося. Вони йшли на нього далі; попереду сунув чолов’яга з товстими шкіряними рукавичками й великим молотом у руках, що мав важку головку з шипами, червону від крові. Здавалося, його власник уже розбив ним чийсь череп, а наступним буде Лоґенів. Тоді Бетод нарешті переможе.

Лоґен відчув, як у нього холонуть нутрощі. Відчув болючу порожнечу. В долоні заціпеніли м’язи, до болю стискаючи меч, і кісточки пальців затріщали.

— Ні! — процідив Лоґен. — Ні, ні, ні.

Але він так само міг би казати це дощу. Отой холод розі­йшовся, охопивши Лоґенове обличчя, і його вуста розтягнулись у кривавій усмішці. Рукавичник підійшов ближче, злегка торкаючись мокрого каменю молотом. Озирнувся через плече.

Із його розбитої голови бризнула кров. Краммок-і-Фаїл заревів, як сердитий ведмідь, кістки з людських пальців розлетілися довкола його шиї, а гігантський молот закрутився довкола його голови, описуючи величезні кола. Наступний східняк спробував відступити, тримаючи наввисячки щит. Краммок змахнув молотом, тримаючи його обома руками, і збив чолов’ягу з ніг так, що той покотився по каменю й упав долілиць. Великий горянин вискочив на хідник, спритно, як танцюрист, попри масивну статуру, і вдарив наступного противника в живіт так, що той пролетів крізь повітря й безвільно впав під зубцями стіни.

Лоґен споглядав, як один гурт дикунів убиває інший, і важко дихав, поки Краммокові хлопці з розмазаною через дощ фарбою на обличчях гучно раділи й репетували. Вони висипали на стіну й рубали східняків грубими мечами та яскравими сокирами, відтісняли їх і відпихали їхні драбини, кидали їхні тіла за парапет, у багнюку внизу.

Він став коліньми в калюжу, спершись на холодне руків’я меча Канедіаса, вістря якого встромилося в камінь хідника. Лоґен зігнувся й важко задихав; його холодні нутрощі то втягувалися, то розправлялися, в подряпаному роті відчувався солоний смак, а ніс наповнився смородом крові. Він не наважувався поглянути вгору. Зціпив зуби, заплющив очі й харкнув кислою слиною на каміння. Придушив холод у животі, і той щез, принаймні тимчасово, тож тепер йому заважали тільки біль і втома.

— Здається, цим покидькам набридло, — долинув до нього крізь мжичку Краммоків сміх. Горянин закинув голову назад, роззявивши рота, висолопив язика в дощ, а тоді облизав губи. — Гарно ти сьогодні попрацював, Кривава Дев’ятко. Не те щоб я не діставав особливого задоволення, коли бачу тебе за роботою, та радий, що зміг докластися до цього сам.

Краммок однією рукою здійняв свій величезний довгий молот і закрутив ним, наче вербовою гілочкою, поглянув на величезну криваву пляму на головці, до якої прилип жмуток волосся, а тоді широко всміхнувся.

Лоґен поглянув на Краммока. Йому ледве стало сили на те, щоб підвести голову.

— О, так. Гарна робота. Однак завтра, якщо вже ти такий беручкий, ми підемо до задньої частини. Гаразд? Можеш забрати собі цю йобану стіну.

Дощ слабшав, перетворюючись на