Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

ріденьку мряку та мжичку. Із-за обвислих хмар вирвалося трохи примерклого сонячного світла, і знову стало видно Бетодів табір, його заболочений рів і його знамена, розсіяні по долині намети. Шукач примружився й начебто розгледів кількох бійців, які стояли попереду й дивились, як східняки біжать назад. Від чогось відбилося сонячне світло. Може, від підзорної труби, з тих, якими користуються в Союзі — зазвичай для того, щоб дивитися не туди, куди треба. Шукач замислився: може, то Бетод дивиться на все це там, унизу? Роздобути собі підзорну трубу — це цілком у дусі Бетода.

Він відчув, як його плеснула по плечу велика рука.

— Ми дали їм прочухана, отамане, — прогуркотів Тул, — і доброго прочухана!

Сумніватись у цьому було важко. У багнюці довкола підніжжя стіни валялося безліч мертвих східняків, було безліч поранених — їх несли товариші або ж вони самі поволі, з болем пленталися до своїх лав. Однак із їхнього боку стіни теж було чимало вбитих. Шукач бачив купу забрьоханих трупів ближче до задньої частини фортеці, де саме займалися похованнями. Чув, як хтось волає. Волає завзято, страхітливо; так волають ті, кому треба відтяти чи вже відтяли кінцівку.

— Атож, ми дали їм прочухана, — буркнув Шукач, — але вони нам теж. Не знаю, скільки прочуханів ми витримаємо.

Бочки, в яких лежали їхні стріли, тепер були наповнені щонайбільше наполовину, а каміння вже майже закінчилося.

— Варто послати когось із хлопців обчистити мертвих! — гукнув він бійцям через плече. — Взяти що можна, поки є змога!

— У такі часи стріл забагато не буває, — сказав Тул. — Але зважаючи на те, скільки цих тварюк із-за Крінни ми сьогодні вбили, гадаю, що тепер у нас буде більше списів, аніж було вранці.

Шукач видушив із себе усмішку.

— Добре, що вони принесли нам щось для бою.

— Ага. Гадаю, якби в нас закінчилися стріли, їм би швидко стало нудно. — Тул засміявся і як ніколи сильно плеснув Шукача по спині — у того аж зуби зацокотіли. — Ми добре впоралися! Ти добре впорався! Ми ще живі, хіба ні?

— Дехто з нас.

Шукач опустив погляд на труп єдиного бійця, який загинув на вежі. Той був старий, майже повністю сивий, із його шиї стирчала неоковирна стріла. Зловити стрілу в такий мокрий день, як сьогодні — ще та невдача, та в бою людині неодмінно й таланить, і не таланить. Він насуплено поглянув униз, на долину, що невпинно темнішала.

— І де тільки носить союзників?

Ну хоч дощ припинився. Треба радіти дрібничкам у житті — приміром, сякому-такому кіптявому багаттю після вологи. Коли кожна хвилина може стати для тебе останньою, треба радіти дрібничкам у житті.

Лоґен сидів сам біля свого жалюгідного вогню і злегка потирав праву долоню. Вона заболіла, порожевіла й затерпла, бо весь день стискала грубе руків’я меча Творця. Довкола суглобів пальців повискакували пухирі. Голова в нього була вкрита синцями. Поріз на нозі трохи пекло, та ходив він усе одно непогано. Можна було скінчити й набагато гірше. Поховали вже понад шістдесят людей, і трупи складали в ями дюжинами, як і передрікав Краммок. Понад шістдесят північан возз’єдналися з землею і вдвоє більше постраждали, багато хто сильно.

Він чув, як бурчить Доу біля великого багаття — розповідає, як штрикнув якогось східняка в яйця. Чув, як розкотисто сміється Тул. Лоґенові здавалося, що йому серед цього вже не місце. А може, й узагалі ніколи не було місця. Гурт бійців, із якими він бився й переміг. Життя, які він пощадив, не маючи на те жодної логічної причини. Ті, хто ненавидів його більше, ніж смерть, але був змушений іти за ним. Для нього вони, мабуть, не більші друзі, ніж Дрижак. Можливо, Шукач — його єдиний справжній друг у всьому широкому Земному колі, та й навіть у його очах Лоґен, здавалося, час від часу бачив отой давній слід сумніву, той давній слід страху. Коли Шукач вийшов із пітьми, він замислився, чи не побачив його тепер.

— Гадаєш, вони прийдуть цього вечора? — запитав Шукач.

— Рано чи пізно він спробує напасти в темряві, — відповів Лоґен, — але мені здається, що він потерпить із цим, доки ми не стомимося трохи сильніше.

— А що, можна стомитися більше, ніж тепер?

— Гадаю, ми це з’ясуємо. — Лоґен скривився, витягуючи зболілі ноги. — Здається, з цією хрінню колись і справді було простіше.

Шукач пирхнув. Не засміявся. Радше просто показав Лоґенові, що почув його.

— Пам’ять часом творить дива. Ти пам’ятаєш Карлеон?

— Ще б пак. — Лоґен опустив погляд на прогалину на місці пальця і стиснув кулак, щоб надати руці такого вигляду, як зав­жди. — Просто дивує, що тоді все здавалося дуже простим. За кого битись і чому. Не можу сказати, що це мене колись турбувало.

— Мене турбувало, — зауважив Шукач.

— Справді? Ти мав би щось сказати.

— А ти послухав би?

— Ні. Мабуть, ні.

Вони трохи посиділи мовчки.

— Як думаєш, ми це переживемо? — спитав Шукач.

— Може. Якщо завтра чи післязавтра надійдуть союзники.

— Думаєш, вони надійдуть?

— Може, й так. На це можна сподіватися.

— Якщо на щось сподіватися, воно від того не станеться.

— Зазвичай буває навпаки. Але ми дістаємо шанс щодня, коли залишаємося живі. Може, цього разу вигорить.

Шукач насупився на рухливе полум’я.

— Щось забагато цих «може».

— Це війна.

— Хто б міг подумати, що ми чекатимемо рішення своїх проблем від купки південців, га?

— Гадаю, проблеми вирішують усіма доступними способами. Треба дивитися на це реально.

— Отже, якщо дивитися на це реально… Гадаєш, ми це переживемо?

Лоґен замислився.

— Може, й так.

У м’якій землі зачвакали чоботи, і до багаття тихо підійшов Дрижак. Отой поріз у нього на голові був закутаний у сіру пов’язку, а з-під пов’язки падало вологе масне волосся.

— Отамане! — озвався Дрижак.

Шукач з усмішкою підвівся і плеснув його по плечу.

— Молодець, Дрижаку. Ти сьогодні добре попрацював. Я радий, що ти прийшов, хлопче. Ми всі раді. — Він пильно поглянув на Лоґена. — Всі. Гадаю, я спробую трохи перепочити. Побачуся з вами, як вони надійдуть знову. Найпевніше, досить скоро.

Шукач пішов геть, у ніч, і Дрижак із Лоґеном мимоволі витріщились один на одного.

Лоґенові, мабуть, варто було наблизити руку до ножа, стерегтися раптових рухів і таке інше. Та він був надто втомлений і змучений болем для цього. Тож просто сидів на місці й дивився. Дрижак стиснув губи й поволі, знехотя сів навпочіпки біля вогню навпроти, неначе збирався з’їсти щось, знаючи, що ця їжа гнила, та не маючи вибору.

— Був би я тобою, — сказав він за якийсь час, — дозволив би тим падлюкам убити мене сьогодні.

— Певен, що кілька років тому я так і вчинив би.

— Що змінилося?

Лоґен замислився й насупився. А тоді знизав зболілими плечима.

— Я стараюся бути кращим, аніж колись.

— Гадаєш, цього достатньо?

— А що ще я можу робити?

Дрижак похмуро глипнув на вогонь.

— Я хотів сказати… — Він покрутив слова в роті й виплюнув їх. —