Читати книгу - "Ті, кого немає"

Довелося прискорити крок – за п’ять кроків позаду із заростей вилетіла й на друзки розлетілася пивна пляшка. Цілили не в нього, але рука автоматично ковзнула в кишеню – хоча ножа там не було.

Минувши вузький проїзд між двома корпусами, Валентин вибрався в освітлений, але теж малолюдний провулок і злегка розслабився. Ще півсотні метрів, підворіття, ліворуч – і от він, їхній під’їзд. Повз протрюхикав моложавий товстун з кудлатою бернською вівчаркою на повідці. Покосився на темну фігуру в підворітті; пес глухо загарчав.

Ні про що не думати, наказав собі Валентин. Просто витримати правильну паузу й піднятися сходами. Хіба це не його домівка?

12

У неділю Родіон підвівся ні світ ні зоря, проковтнув чашку кави, прихопив снасті й вибрався за ворота. Батьки спали, тільки Хубілай пильнував і провів його заздрісним поглядом. Возитися з катамараном не було бажання, тому, спустившись до озера, Родіон покрокував по береговій стежці в бік Старих Шаур. Там, в очеретах, було в нього одне місце, якщо, звісно, ніхто не встиг його зайняти. З вечора все було готове до риболовлі: принада, наживка, пара вудлищ, кіш і бокс із необхідними дрібничками. Мати забрала його брудні рибальські джоггери прати, тож довелося натягти джинси. Для захисту від сонця він прихопив стару армійську панаму, хоча над озером ще висіла прохолодна рожева імла.

Місце було лящове, принаймні таким вважалося. Праворуч під кутом до берега накочувалася дрібна хвиля, що було до речі. Ліворуч виступав мисок, облямований очеретом, стебла якого вже починали жовтіти; на березі вистачало місця, щоб нормально розташуватись, але сижа вже нікуди не годилася – дві темні ослизлі дошки, абияк прибиті до гнилуватих свайок. Тут було мілко, повно водяної рослинності, але Родіон точно знав: метрів за двадцять від краю сижі починається звал, дно зразу йде метрів на п’ять-шість донизу – туди, де в спекотні денні години відстоюється й ліниво годується велика риба.

Він ще трохи постояв у тиші, оглядаючи сіруватий, брижистий водний простір. Непогано: ані галасливих рибалок по сусідству, ані похмільних компаній, що вранці виповзають до води доганятися.

Тут, мов на глум, з-за очерету почулося прокурене пирхання – там була ще одна кладка, з неї зазвичай рибалили аборигени Старих Шаур. Але до неї півсотні метрів, тож ніхто особливо не заважатиме.

Зібравши вудлища, він відклав п’ятиметрове, а на короткому пересунув стопор поплавця вище, наживив і, пройшовши до кінця кладки, закинув. П’ятиграмовий ковзний поплавець зі стабілізатором став точно на межі звалу, його антенка злегка підстрибнула на хвилі й майже одразу нервово здригнулася, засмикалася й ледь помітно підсіла, немов міркуючи: поринати чи ні?

Родіон підсік і неквапом вивів невелику, завбільшки з долоню красноперку. Акуратно зняв з гачка, нахилився до води й повернув в озеро. Змінив наживку – за кілька хвилин завітала точно така. Збільшивши глибину, він придивився й зробив справді далекий закид – навскіс через просвіт в очереті. Тим часом на кладці по сусідству про щось збуджено засперечалися. У Старих Шаурах заревла корова, протилежний берег відгукнувся луною.

Клюнула красноперка грамів на триста, дуже енергійна. Родіон кинув рибу в кіш і зачепив його за верхівку колоди, що стирчала з води.

На цьому клювання підсіло.

Саме час трохи підгодувати. Він висипав підкорм із пакета в старий казанок, що валявся в кущах, зачерпнув озерної водиці й почав вимішувати, аж тут із того боку, де були інші рибалки, долинув ще один чоловічий голос. Слів він не розібрав, там усе швидко стихло, але незабаром почувся дедалі ближчий тріск сухих гілок. Хтось ломився по береговій стежці.

Не розгинаючись, Родіон з досадою озирнувся – і застиг.

Той, хто наближався до нього, був як дві краплі води схожий на батькового брата – Валентина Смагіна. Ті самі вік і зріст, той самий міцний торс із опуклими грудьми й похилими плечима, світла, третьої свіжості сорочка, блондинисте, із тьмяною рудуватістю волосся. Навіть хода така сама: наче перед тим, як зробити наступний крок, він на невловну мить завмирає, ніби оцінюючи можливу перешкоду. Перекинутий через зігнуту в лікті руку, теліпається м’ятий піджак…

Тільки коли чоловік наблизився, Родіон зрозумів, що помилився, і відвернувся. Вийняв із сумки рогатку, зарядив кулю підкорму, піднявся на кладку й запульнув точно туди, куди було треба. Потім повторив операцію і взявся наживляти гачок, не звертаючи уваги на перехожого, який наче й не збирався нікуди йти.

Щойно Родіон зробив закид, як за спиною пролунав гучний, пропито сиплий голос. Точно не Валентинів.

– Як рибалка, братуха?

Родіон не відповів. «Тільки цього мені й не вистачало», – уже починаючи злитися, подумав він.

– Чуєш, пацан, ти шо, не мєсний?

Щоб перехожий не репетував і не розполохував рибу, Родіон підтяг волосінь, поклав вудлище на кладку й сполоснув руки. Потім вийшов на берег і зупинився за пів метра від прибульця.

– Нє,– сказав він, намагаючись здаватися спокійним. – Нє мєсний. А що таке?

– Рибка ж тут єсть, я так думаю?

Родіон мовчав, роздивляючись незнайомця. Очі й правда схожі – зеленкуваті виноградини. Припухлі повіки, ранні залисини, овал обличчя, колір шкіри. Рот у кривій усмішці не приховує відсутності двох нижніх передніх різців – чорніють обламані пеньки. Від чоловіка шибало перегаром і давно не митим тілом.

– Ви шо всі тут якісь дикі? Тих спитав – послали, і ти тоже дивишся, як солдат на вошу… А Юра Чуковський нікому зла не зробив.

– То ви чого хочете?

– Я тут, – чоловік раптом став посилено ритися в кишенях піджака, – на тиждень, у гості. Аж із самого Придністров’я. Із корешем… той… служили разом, можна сказать. Вітька Маклаченко, у цих… як їх, мля… у Старих Шаурах живе. Знаєш такого?

– Ні.

– Природу мені вашу хвалив. Він один живе, і я без сім’ї… Чуєш, цигарки в тебе не знайдеться?

– Не курю.

– А може… пару гривень? Я віддам, не сци! Мені, понімаєш…

Родіон запустив руку в кишеню джинсів. Рефлекс – аби відв’язався. Пальці наткнулися на пожмаканий папірець. Вийняв і миттю збагнув: Марта. Забув повернути батькові…

– На! – він простяг купюру незнайомцеві й одразу прибрав руку. – І греби звідси бігом…

Швидко повернувшись на кладку, Родіон підхопив вудлище: поплавець ліг і неквапливо рухався ліворуч,