Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Корній. Стійте. (Дуже хвилюється, хрипло.) Ні, нічого... здавайте!

Рита. ДЦо^ги хотів? Що ти хотів? Чстглйтгг МуттодсІ Що ж ти хотів, говори скоріше! Ну? Ну, що? Ну, говори ж, ти!

Корній. Нічого, далі...

Рита (дико). А-а! Ну, так далі, Мулене, далі, швидше кидай подлого червоного дурня! Швидше ж, ну!.. Руки дрижать, — теж мужчина!

Мул єн (трясучись весь). Раз-два. Раз-два. (Всі напружено слідкують.)

Рита. Швидше! Швидше!

М улен. Червоний король! Побитий!

Рита (тихо опускаючись на стілець). Ну, от і кінець. Побитий. (Заплющує очі й сидить як мертва.) Тепер кінець.

Корній (хрипло, голосно). Ну, а тепер весь квит на^ моє полотно... На полотно. Ну?^

Мулен (розтеряно). На полотно?

Рита хутко підіймається й напружено застигає.

К орній. Так, на моє полотно. Не варте?.. Програю, ваше полотно і... Чорна Пантера. Виграю... моє полотно...

і... Чорна Пантера.

Рита (гордо). Чорна Пантера не програється! Я йду за Муленом. Ходім!

Корній (тихо). Я не скінчив же... Я хотів сказати: «і Чорна Пантера буде вільною». Вона може й тоді піти з Муленом. (До Мулена.) Ну? (Мулен вагається.)

Сніжинка (обурено). О, крамар паскудний! Та грайте ж!

Мулен (з кривою посмішкою). Добре! На що ставите?

Корній. На жирову кралю.

Сафо. Ой, не треба, вона програє!

Корній. Здавайте.

Мулен (дрижачим голосом). Одчиняю колоду. Раз-два... Раз-два... Раз-два...

Довго рахує. Видно, як Рита дрижить і жадно слідкує за картами;

Корній стиснув кулак, стоїть непорушно; Сніжинка глибоко зітхає.

Мулен. Жирова краля... (Убитим голосом.) Взяла...

Випускає карти й криво-жалко посміхається до всіх.

Всі глибоко зітхають.

Корній. Полотно моє... А Чорна Пантера вільна... (До неї.) Хочеш додому?

Рита мовчки йде до вішалки, одягається.

Сніжинка (в захваті і схвильовано стискуючи руку Корнію). Ви гарні, Медведю. Те правда, що я вам говорила. Чуєте? Янсоне, платіть, ходімте! (Хутко виходить.)

Рита (підходить до Мулена, тихо). Простіть, Муле-не, я все верну вам, що позичила... Простіть, що дала вам неприємності... (До всіх.) До побачення. (Корнію, не дивлячись на нього, несміло.) Можня взяти тебе за руку? У мене ноги дрижать. ^

Корній (беручи й під руку). Ми поїдемо... Гарсон, я завтра прийду заплатити... (Гарсон мовчки уклоняється.)

Корній і Рита помалу виходять. Всі проводжають їх мовчазними серйозними поглядами.

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Декорація першої дії.

К о р н і й сам в пальті ходить по ательє, сильно зачісуючи пальцями волосся назад і, видно, глибоко й тяжко про щось думаючи. Зліва хутко виходить Рита, теж в пальті, але без капелюха, несе на руках дитину. За нею Ганна Семенівна, яка, витираючи сльози, неспокійно говорить.

Ганна Семенівна. Ритонько! Ну, навіщо ви його сюди? Тут холодно. І сонний він...

Рита. Нічого, мамо, нічого. Тут видніше, я хочу роздивитись його. Я ж хочу побачити його як слід. (Кладе на канапу, сама стає навколішки, хапливо розмотує.) Ну, покажись своїй мамі, покажись своїй гидкій мамі. Кинула тебе, кинула, погана... О, муко моя рідна!.. Ну, який же ти став? Який?.. Господи! Як же схуд він! О Боже! Та що ви з ним зробили?

Ганна Семенівна. Ритонько, Ритонько... Нічого не робили... То вам так здається... Йому лучче навіть стало.

Рита. «Лучче»?! Та подивіться ж на очі його! В них смерть!.. Боже мій!

Ганна Семенівна. Та Господь з вами, дитино, що то ви таке говорите! А хай Бог милує од таких слів.. Що ви, справді? Дитина навіть не плакала... Тиха, як янгол. От ще таке...

Рита {раптом). Сніжинка сьогодні ввечері була тут? І він сміявся до неї?

Ганна Семенівна. Яка Сніжинка? Ніякої Сніжинки тут не було.

Рита. Ага. Значить... {До дитини.) А я думала, що Лесика мого вже одняли... Одняли кров мого серця. Лесю, Лесюню, Лесику мій, який же ти став! Як же тихо ти посміхаєшся... Чого ти так посміхаєшся страшно, дитино моя, життя моє? Лесику! Мама?.. Пізнав. Пізнав маму? Пізнав свою кров. {Дико, жагуче, несамовито починає цілувати личко дитини, ніжки,, ковдру, якою замотано Лесика.) О, моє єдине щастя, єдине сонце, моя радість, біль мій солодкий, пекучий. Лесику! Лесю! Лесику! Посміхнись до мами, ось прийшла до тебе. Мама не дасть тебе нікому, мама безумна, але мама серце своє вирве для тебе... Лесику, Лесику!.. (Припадає до нього з судорожною, жадливою любов’ю.)

Ганна Семенівна (підходячи до Корпія, що все ходив по хаті). Сину, роздягнися... Та чого ти такий?

Ко рній (машинально роздягаючись). Нічого, мамо... Все добре. Годі... Бог з ним...

Рита. Корнію! Іди сюди.

Корній підходить.

Рита (любовно, несміло). Подивись, зовсім твоє чоло... Навіть волосики так закручуються... Бачиш?

Корній киває головою і з тихою сумно-любовною посмішкою дивиться ва сина.

Рита. А ще через рік буде вилитий тато. Сядь тут, коло нього... Дивись, як він оченятками на тебе водить... Тихий же який він став! (Зі скорб'ю.) Чого ти, дитино, тиха така?! Що ти чуєш?

Ганна Семенівна. А, Рито, та не вигадуйте ви Бог зна чого! От напались! Раз у раз він такий тихенький...

Рита. Як він на тебе дивиться... Очей не зводить. (З ревністю.) Лесику! Маму вже забув? Лесику!.. Ні-ні, сміється... Сміється до мами! (Починає жагуче цілувати.)

Корній (одводячи її голову). Обережно, Рито, ти його душиш...

Рита. Я?! Душу?? Я душу?? О-о! А ти бачив, як кішка носить в зубах кошенят? Я малою завжди однімала, думала, що вона їх задушить. От так і я душу... (Припадає до сина.) От так і я душу. От так і я... Ти моє кошеня... Ти моє ведмежа маленьке... Ох, у мене серце розірветься!

Ганна Семенівна. Буде, Рито, хай він засне... Кладіть його в колиску. Недобре. Давайте сюди...

Рита. Ой, ні! Я ж так давно-давно не бачила його. Я сама його закачаю. Сама, на руках своїх. Сама в колиску покладу, сама нічку просиджу над ним. Сама, сама!.. Дитиночка спатоньки хоче? Моя біленька? Хоче, моя зіронька бліда? Зараз, зараз... О, бліда ж яка! Боже мій, Боже...

Ганна Семенівна. Та, розуміється, буде бліда в цих туманах та дощах... Тут і доросла людина без привички заслабне... Як вони тільки живуть тут, Господи? Швидше б уже вибратись звідси... (До Корпія.) Синку, ти вже не гайся з картиною, продавай її швидше, господь з нею, та їдемо...

Корній. Картину? Яку?

Ганна Семенівна. Та оту ж таки...

Рита (хапливо). Мамо, мамо. Не треба ж! Хай потім, не треба зараз!

Ганна Семенівна. Та чого ж потім? Треба ж уже...

Рита (хапаючи