Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

просочувалося в небо, поки ми поверталися до корабельні. Ще один жахливий день. Море било гальку й скелі, викидаючи стіни бризок високо в повітря, звідки вітер відносив їх углиб острова. Пором Кінроса, пришвартований в гавані, підкидало розбурханими хвилями. Принаймні його власник не відпливе нікуди сьогодні вранці, як би сильно цього не хотів.

За ним білі хмари розбивалися об вершину Стек-­Россу, клубочилися, боролися одна з одною, наче в розпачі, що їм несила зруйнувати його темної величі.

І над усім цим панував вітер. Не вщухаючи, буря набувала нової сили. Її первинна лють штовхала «рендж-­ровер», кидала дощ на лобове скло такими потоками, що склоочисники насилу могли впоратися. Коли ми вилізли з машини, буря загнала нас до майстерні. Попіл і скелет спаленого рибальського човна скидалися на залишки похорону вікінгів, — яскраве нагадування про нічні події.

Усередині майстерні Броуді сидів у старому автокріслі, комір його пальта був піднятий, захищаючи від холоду. Лом лежав у нього на колінах, коли він обернувся обличчям до дверей. Позаду нього на бетонній підлозі вкрите брезентом тіло Меґґі здавалося особливо жалюгідним, майже дитячим.

Він ледь помітно всміхнувся, коли ввійшли ми з Фрей­зером.

— Доброго ранку.

Здавалося, він постарів за одну ніч. Обличчя виснажене, тіло щільніше натягнулося на кістки, на шкірі навколо очей і рота закарбувалися нові зморшки. Підборіддя вкрив іній срібної щетини.

— Якісь проблеми? — запитав я.

— Ні, все тихо.

Він підвівся, потягнувшись, — затріщали суглоби. Злегка зітхнув, відкушуючи від сендвіча з беконом, який передала Елен. Я налив йому кухоль чаю з термоса, який вона теж спакувала, і розповів, що ми дізналися в бабусі Меґґі.

— Якщо Меґґі взяла машину, буде легше знайти, куди вона поїхала. Припустимо, що її не перегнали, — сказав він, коли я закінчив. Тоді акуратно змахнув крихти з пальців і рота, допив чай, підвівся.

— Так, подивімося ту скелю.

— А як щодо… цього? — спитав Фрейзер, неспокійно кивнувши на тіло. — Хіба не треба стежити за цим? Якщо Кінрос вирішить щось зробити.

— Будете волонтером? — запитав Броуді. Він тонко всміхнувся, побачивши небажання на обличчі Фрейзера. — Не хвилюйтеся. Я тут у шухляді замок знайшов. Можемо замкнути двері. До того ж я все одно не думаю, що Кінрос чи ще хтось ризикне серед білого дня.

— Я не проти залишитися, — запропонував я.

Броуді похитав головою.

— Ви єдиний судово-медичний експерт, який у нас є. Якщо знайдемо якісь докази, вам треба їх побачити.

— Такі речі не зовсім моя сфера.

— Це більше ваше, ніж моє чи Фрейзера, — відказав він.

З цим не посперечаєшся.

Броуді поспішив додому провідати собаку, а ми з Фрей­зером замкнули двері майстерні добре змащеним замком. Металевий запах викликав небажаний спогад про вогняну пастку клубу. Я зрадів, коли за кілька хвилин повернувся Броуді й ми змогли вирушити до підніжжя гори.

Найближча точка була лише за тридцять-сорок ярдів від корабельні, але дощ невблаганно бив нас, поки ми перетинали відкриту ґрунтову дорогу.

— Та чорт забирай! — вигукнув Фрейзер, згорбившись.

Ми дісталися скель, які трохи захищали від вітру. Вздовж підніжжя пролягала смуга гальки, розбита зубчастими виступами гострого каміння. Нахиляючись від вітру, ми обережно пробиралися кам’яним розсипом, придивляючись до слизьких від дощу камінців.

Через кілька ярдів Броуді зупинився.

— Ось.

Він показав на гострий камінь, що стирчав із гальки. Промитий дощем, він усе одно зберігав якусь темну пляму. Я присів, щоб краще роздивитися. Це був шмат закривавленої тканини. У розкиданих довкола камінцях виднілася заглибина, яка могла залишитися від падіння чогось важкого. Можливий слід, як ніби щось тягнули, простягався від неї до корабельні, зникаючи там, де галька поступалася твердішій землі.

Я захопив з готелю більше пакетів для заморожування, щоб використовувати їх як запасні пакети для доказів. Діставши один з кишені, лезом канцелярського ножа я підчепив зразок закривавленої тканини. Якщо дощ триватиме, він змиє криваві плями до того моменту, коли сюди приїде поліція, а мартини зжеруть те, що залишилося.

Броуді дивився на вершину скелі, приблизно на сто футів над нами.

— Сходинки далі, але немає сенсу всім трьом піді­йматися нагору. — Він повернувся до Фрейзера. — Вам доцільніше взяти машину та зустріти нас на вершині.

— Так, маєте рацію, — поспішно погодився Фрейзер.

Віддавши йому поліетиленовий пакет, щоб поклав до «рендж-ровера», ми з Броуді рушили хрустким кам’яним розсипом до сходів. Вони були вирубані в скелі, круті та звивисті. Біля сходів тягнувся старий поручень, але він не викликав довіри. Витираючи дощ з обличчя, Броуді подивився на сходи, потім на мою пов’язку.

— Ви впевнені, що готові?

Я кивнув. Я не збирався зараз відступати. Ми рушили вгору. Броуді пішов першим, я йшов у власному темпі. Сходинки були слизькі від дощу. Морські птахи тулилися до скелі, пір’я тріпотіло на вітрі. Що вище ми підіймалися, то більше відкривалися для вітру. Той верещав і махав на нас, ніби прагнучи відштовхнути назад.

Ми були лише за кілька ярдів від вершини, коли Броуді послизнувся на зламаній сходинці. Він з’їхав вниз на мене, я вдарився об поруччя. Іржавий метал піддався під моєю вагою, і мить я вдивлявся в нічим не загоро­джену прірву. Та Броуді схопив мене за комір пальта й витягнув у безпечне місце.

— Вибачте, — прошепотів він, відпускаючи. — Цілі?

Я кивнув, не довіряючи своєму голосу. Мій пульс усе ще калатав, коли я знову рушив за ним. І тут я помітив дещо на скелі за кілька ярдів.

— Броуді, — покликав я.

Він обернувся, і я вказав туди, де ще одна темна пляма вкривала опуклий виступ на скелі. Надто далеко, щоб я міг узяти зразок, але я міг здогадатися, як пляма туди потрапила. Саме тут тіло Меґґі вдарилося об скелю, падаючи згори.

Ми досягли вершини через кілька хвилин після цього. Нас охопила повна сила шторму. Він рвав наші пальта, наповнюючи їх, як вітрила, погрожуючи відкинути наші тіла назад.

— Справжнє пекло! — вигукнув Броуді, тримаючись проти вітру.

Під нами відкривалася гавань Руни — неглибока підкова бурхливої води, оточена скелями. Запаморочливий краєвид: сіре море та небо, розмиті вітром, розпливалися на невиразному горизонті. Один чи два самотні мартини боролися з поривами, їхнє жалібне квиління долинало до нас, птахи марно намагалися зловити потік повітря, та їх зносило вітром. Углибині острова виднілися задумливі схили Бін-Туїріду, а за сто ярдів від нього височів Бодах-Руна — менгір, древній камінь острова,