Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

Дощ ударив по нас картеччю, коли ми йшли до того місця, звідки, вочевидь, падала Меґґі. Я почав думати, що ми марнуємо час, коли Броуді вказав:

— Ось.

За пару ярдів перед нами земля зберігала сліди боротьби. Дернина була розплющена й розірвана, я придивився уважніше й побачив в’язкі чорні плями, що вкривали траву. Навіть після такого дощу їх було багато.

— Ось тут її вбили, — сказав Броуді, витираючи дощ з обличчя, та нахилився, щоб розглянути плями. — Усе кров’ю поляпане, вона, мабуть, дуже багато її втратила.

Він підвівся, оглядаючи землю навколо нас.

— Там ще більше. І там.

Плями були менші за ту, що на краю скелі, майже змиті дощем. Вони утворили кривавий слід, який вів від краю обриву. Або, найімовірніше, до нього.

— Вона тікала, — сказав я. — Вона була поранена ще до того, як дісталася краю.

— Можливо, намагалася дістатися сходів. Або просто бігла наосліп. — Він подивився на мене. — Ви думаєте про те саме, що я?

— Про те, що сказала Мері Тейт? — Я кивнув. «Вони втекли. Після всього шуму». Можливо, люди, яких вона бачила, не просто втекли. Можливо, один із них переслідував іншого.

Але звідки вони взялися?

Броуді обвів поглядом порожню вершину скелі, розчаровано похитав головою.

— Де в біса її машина? Має бути десь тут.

Але сам я думав про обвітрену вершину скелі.

— Пам’ятаєте, ви запитали Мері, де вона взяла пальто? Що саме вона сказала?

Броуді кинув на мене спантеличений погляд.

— Що якийсь чоловік дав його їй. А що?

— Ні, вона не сказала «чоловік». Вона сказала «дядько».

— Так?

Я вказав на менгір, який був не більш ніж за п’ятдесят ярдів.

— Ви казали, що Бодах-Руна перекладається як «Старий дядько з Руни». Можливо, саме цього дядька вона мала на увазі. У Мері був ліхтарик. Вона могла піднятися сюди сходами, так само, як ми.

Броуді дивився на менгір, обмірковував.

— Подивімося?

«Рендж-ровер» поліції було видно, мабуть, за чверть милі звідси, він пробирався до нас гірським серпан­тином, а ми рушили до каменя. Дорога час від часу зникала з поля зору, але Бодах-Руну було важко не помі­тити. Фрейзер міг побачити, куди ми прямуємо, й зустрі­ти нас там.

Броуді йшов швидким кроком по нерівній місцевості. Я тремтів від холоду й дощу, до того ж біль у плечі знову давався взнаки. Та я все одно силувався не відставати від нього. Земля піднялася грядою між нами та менгіром, так що видно було лише його верхню половину. Але коли ми підійшли ближче, я розгледів щось в улоговині позаду. Поступово відкрився дах автомобіля.

Старий «фольксваґен-міні» Меґґі.

Закинутий у западині відразу за каменем.

Кілька овець притулилися до нього, ховаючись від вітру, від чого авто здавалося ще більш забутим. Вівці кинулися геть, коли ми з Броуді зісковзнули до нього трав’янистим схилом. Із зарослої колії, що вибігала з улоговини, долинув звук двигуна автомобіля, а через кілька хвилин ми побачили «рендж-ровер».

Фрейзер запаркувався в кінці дороги й виліз з машини.

— Це її?

— То так, — підтвердив Броуді, — авто Меґґі.

Дверцята були відчинені, злегка хитаючись на вітрі. Передні сидіння промокли від дощу, але потемніли не від води. Бризки та плями крові вкрили приладову панель і вітрове скло, ніби помахи пензля божевільного художника.

— Господи, — видихнув Фрейзер.

Ми підійшли трохи ближче, а тоді все одно відступили, щоб не затоптати землю навколо машини. Броуді поглянув крізь відчинені дверцята водія на забризканий кров’ю салон.

— Схоже, на неї напали збоку й вона змогла вибратися з пасажирських дверей. Як ви думаєте, ніж чи сокира?

Це здавалося нереальним: обговорювати, якою зброєю вбили Меґґі, коли лише напередодні ввечері я сидів поруч із нею в цій самій машині. Але сентименти не допоможуть зловити її вбивцю.

— Ніж, я б сказав. Недостатньо місця, щоб розмахнутися сокирою, не залишивши слідів усередині автомобіля.

Я оглянув западину. Вночі, за межами світла автомобільних фар, тут було непроглядно темно. Досить темно, щоб Мері Тейт могла сховатися та спостерігати. І почути. Думаю, тут багато чого можна було послухати.

Фрейзер дивився позаду машини.

— Тут є ще сліди шин. Не схожі на «міні».

Броуді роздратовано клацнув язиком. Я знав: він думав, що або дощ, або копита овець перетворять дорогу на багнюку до того часу, коли слідча група дістанеться сюди й зможе зняти відбитки шин. Але ми нічого не могли із цим вдіяти.

— Вона сказала бабусі, що зустрічається з кимось. Схоже, тут воно й було. Мері, мабуть, уже блукала десь поблизу.

Броуді насупився, дивлячись на машину.

— Я досі не можу зрозуміти, як вона зняла пальто. Воно не було пошкоджене чи закривавлене, але чому Меґґі не вдягла його такої холодної ночі?

— Можливо, вона зняла його заради Кінроса, — припустив Фрейзер. — І ще дещо, крім пальта, якщо ви розумієте, про що я. А чого інакше вони тут стирчали. Потім сталася сварка коханців, чи що там, і Кінрос втратив береги.

— Це не була сварка коханців! — огризнувся Броуді. — Меґґі була амбітною молодою жінкою; вона б замахнулася на щось вище, ніж капітан старого порома. І доки ми не доведемо, що минулої ночі вона зустрічалася з Кінросом, я не робитиму поспішних висновків.

Фрейзер почервонів від докору. Але те, що він сказав, спонукало мене до інших думок.

— Мабуть, Меґґі справді зняла пальто, — сказав я. І розповів їм про її автомобільний обігрівач, що застряг на максимумі. — Обидва рази, коли Меґґі підвозила мене, вона клала його на заднє сидіння. Це пояснює, чому на ньому не було крові.

Броуді намагався зазирнути до задньої частини машини.

— Може бути. Там майже немає бризок. Якщо дверцята машини залишилися відкритими, коли Меґґі намагалася втекти, Мері могла б просто підійти та зазирнути всередину. Навіть якщо вона помітила кров спереду, сумніваюся, що вона зрозуміла, що це було.

Усе ще тримаючись на відстані від «міні», він почав обходити