Читати книгу - "Сестри крові"

Вина його була безперечна, та він і сам, очунявши, не боронився, а лише пригнічено слухав свідчення очевидців. З таким самим пригніченням вислухав він і присуд на страту. Але родина засудженого не марнувала часу, і вдалося їй підкупити ката. Єроним про те нічого не знав, він ішов на страту з гордо піднятою головою. Перед тим, як вивести його з в’язниці, вволили його останнє бажання — принесли з винярні глечик мальвазії. Це підняло дух засудженого, і він уже не відчував такого розпачу. Кат наказав йому покласти голову на колоду. Єроним перехрестився, став на коліна і поклав голову. І тут найцікавіше: катівський меч злетів у повітря, юрба затамувала подих, та коли меч опустився на шию Єронима, то не відрубав її, а тільки легко поранив, бо запоров у дошки на помості. Кат вдав, гейби втратив рівновагу. Ну, тут у натовпі невдоволено загули. Війт дав знак продовжувати, і кат рубонув ще раз. Але й цього разу меч завдав лише рану. Це вже всі прийняли за Господній знак, і війт зупинив страту, а порадившись із райцями, дарував Єронимові життя. Рани вдалося загоїти, і незабаром шляхтич уже писав скарги до короля на міську раду. Але історія на тім не закінчилася. Кат, який зрадив своє ремесло і взяв у лапу, незабаром помер. А дух його неприкаяний не знайшов спокою і частенько серед ночі з’являється на Ринку. Якраз на цьому місці, — Каспер поплескав рукою по статуї. — Дух ката загрозливо розмахує мечем і щось намагається гукати, але з горла виривається лише нерозбірливе булькотіння. Нікому він шкоди не причинив, і поступово запізнілі перехожі так осміліли, що самі почали зачіпати примару, навіть склали пісеньку:

Пане майстер, де ся дів?

Що ти нині зночі їв?

Чи собаку, чи кота —

То для тебе смакота!

І тоді розлючений дух вискакує з-поза пранґера і вимахує мечем.

— Обіцяй мені, — сказала Анрієта, — що приведеш мене опівночі сюди, і ми виманимо дух ката. Я ще ніколи не бачила жодного духа.

— Є одне але... Дух ката катам не з’являється, — усміхнувся Каспер. — Так що хіба сама сюди прийдеш.

— Ще чого! — пирхнула Анрієта. — Піду-но я ліпше провідаю своїх курчат.

Коли вона відійшла, Каспер пояснив:

— Курчатами вона називає повій. Зараз вони готують вгощення для нашого весілля. Серед них, як з’ясувалося, чимало добрих господинь. Хто б помислив?

Зближення Каспера з Анрієтою відбулося настільки швидко, що обоє і не зауважили, як небавом одне без одного й жити не могли. Анрієті було начхати на те, що вона опиниться поза поважнішою громадою, вона й так тут мало кого знала. Та, як небавом з’ясувалося, мужня поведінка Каспера в обороні міста й Високого замку міщанам сподобалася настільки, що він уже не помічав на собі ані ворожих, ані лякливих, ані відчужених поглядів, а інколи з ним навіть віталися чи відповідали на вітання. А одного разу в шинку йому подали кухоль уже не позначений щербиною для ката, як раніше, а звичайний, як усім.

Для Анрієти було несподіванкою, що Каспер вирішив влаштувати весілля, думала, що можна обійтися й без бенкету, але кат вважав, що так не годиться, і запросив катів з інших міст. Хоч і було ще доволі сутужно з харчами, але йому вдалося роздобути дикого кабана та спекти його на дворі. Нікого стороннього він на те весілля не просив, розуміючи, яким специфічним є катівське товариство. Кати прибули хто сам, а хто з жінкою, так що хата була повна гостей. Анрієта ніколи в житті не спілкувалася з подібною братією, але розмови, які точилися за столом, переважно фахові, її бавили.

— Найтяжче сікти голову, яка не має шиї, — казав брат Якуб з Сянока. — Одного разу я не попав мечем, куди цілив, і відбатував півпотилиці.

— Правду кажете, брате Якуб, — погодився брат Ансельм з Пряшева. — Я б узагалі встановив оплату від довжини шиї: що вона коротша, то оплата дорожча. А то якось несправедливо. Довгу шию рубати можна хоч із заплющеними очима, а коротку — мусиш цілитися і ще й нервувати.

— Е, це ще не така біда, — махнув рукою Каспер. — Я переживаю, що злочинів коїться все менше. Себто тяжких злочинів, за які має бути смертна кара. Адже від цього залежить наш добробут. Був час, коли я ледь не щодня сік голови або катував кого, а останнім часом є такі дні, що б’ю байдики. Оце, правда, під час облоги добряче помахав мечем. Але яка мені за це дяка? А ніяка. Так мені пан бургомістр і сказав: то був ваш громадянський чин. І тільки й усього, що прислав мені на весілля бочівку вина.

— Я вам скажу, що наше ремесло не оцінене як належиться. Ми ж бо теж люди й переживаємо неабиякі особисті драми, — підтримав розмову брат Анджей з Перемишля. — Подумати лише: одного разу мені довелося сікти голову своєму стрийкові. Він, дурний, упіймав на полі молодицю, поглумився над нею, а жи та верещала й обіцяла пожалітися в магістраті, задушив її. І от уявіть собі, він піднімається на поміст і бачить мене. А я, чесно кажучи, дуже рідко вдягаю червоний каптур, бо мене в моєму місті кожен собака знає, а то покликали мене до Ланьцута, де тамтешній кат захворів. То я й тут каптура не вбрав. Ну, і стрийко, який зеленого уявлення не мав, чим я займаюся, просто отетерів. «То ти, — каже, — Анджейку? — І в сльози. — Як же ти, — каже, — синку, виріс». — Брат Анджей при цьому захлипав і закивав скрушно головою. — А я кажу: «Так, то я, стрийку. Але не бідкайтеся. Я вам то зроблю одним махом. Навіть не відчуєте».

— А він що? — Всі присутні кати були виразно зворушені цією історією і чекали продовження.

— Та що... став мій стрийко на коліна, — черемиський кат знову захлипав, — поклав голову на колоду й не перестає плакати. А я теж не з каменю. І мені сльози ллються... ллються і очі заливають... — Він уже голосно ревів, розмазуючи сльози по скривленому обличчю. — Де вже тут добре цілити? Кажу: «Стрийку, цитьте. Вам тяжко, але й мені нелегко. І так, і так вам би хтось голову втяв. Чи ви, курва,