Читати книгу - "Майстер"

зацікавлення життям англосаксонської громади Флоренції та відмова бути відрекомендованою його друзям і знайомим із флорентійського вищого товариства викликали у нього щирий захват. Вона спокійним голосом сказала, що потребує на власний розсуд розпоряджатися своїми вечорами; їй буде важко адаптуватись у компанії багатьох людей, і зовсім не має значення, наскільки багатими чи впливовими вони є.

Він не міг би сказати, що її відгуки про церкви, фрески та картини вирізнялися справжньою оригінальністю. І все ж таки, свіжість думок, безпосередність у висловленні власних уподобань і неприйняття, а також її здатність до нерозуміння та спантеличення були для Генрі настільки цікавими, що він охоче супроводжував Констанс у її ранкових прогулянках містом. Через два роки, прочитавши «Жіночий портрет», вона помітила, про що довірливим тоном йому і сказала, майстерність, із якою Генрі вдалося зобразити американку, відкриту й допитливу, повну власних ідей стосовно Італії, в якій опинилась уперше, і під обережним, але несхибним керівництвом свого connoisseur[51] — чоловіка з обмеженою фінансовою спроможністю, училася розуміти красу. Генрі використовував це її враження, проектуючи його на деякі свої попередні роботи, іноді вносячи необхідні зміни в той самий день, коли блукав містом зі своєю новою підопічною американкою. Отак і вийшло, що Ізабель Арчер бачила те, на що дивилася Констанс Фенімор Вулсон, і напевно могла б відчути те, що відчувала Констанс, якби Генрі вдалося точно визначити її відчуття.

Вона по-дружньому кпила з його природженої культурності, приналежність Генрі до родини Джеймсів захоплювала її так само, як і Ньюпорт, Бостон, а також його мандри Європою. Констанс — троюрідна племінниця Джеймса Фенімора Купера — мала доступ до Америки, якої йому ніколи не судилося пізнати. Вона розказувала, що і в Огайо, і у Флориді постійно мала справу з грубістю та дикістю. А потім, погрозливо до нього всміхаючись, зауважила, що коли він раптом вважає її селючкою, то вона мусить нагадати, що, коли Генрі, першим із Джеймсів, ступив на італійську землю, її троюрідний дід уже там якийсь час жив і навіть написав книгу про Флоренцію.

Беручи до уваги походження Констанс, Генрі вважав дивним її надмірну та якусь навіть болючу незалежність. Вона зустрічалася з ним уранці, а після обіду годинами ходила довколишніми пагорбами, пізнього ж вечора багато читала та писала. Щоразу, коли вони бачились, Констанс мала нові погляди на Флоренцію, ділилася своїми найсвіжішими враженнями та була готова неупередженим оком подивитися на все, що він хотів їй показати.

Генрі не розповідав про неї у своїх листах до батьків, сестри Еліс чи брата Вільяма. На той час усі вони були готовими відреагувати на найменший натяк на амурну пригоду, що могла б спричинитися до його одруження. Він знав, що кожен його рядок уважно вивчається з метою знайти бодай щось, що допомогло б їм зрозуміти, до кого лежить його серце. Але в ті роки зголоднілі до новин бостонські родичі вважали серце Генрі кам’яним і сухим, як пустеля.

Шляхи Констанс і Генрі знову перетнулись у Римі, а потім — і в Парижі. Протягом кількох наступних років вони листувались і читали публікації одне одного. Часом він був надто захоплений роботою чи листуванням із кимось іще, та, пишучи їй листа, раптом відчував пробудження своєї давньої зацікавленості в її товаристві й тоді писав до Констанс знову, навіть не дочекавшися відповіді на попередній лист. Генрі розумів, що цей сплеск інтересу після тривалої мовчанки непокоїть товаришку, змушуючи її хвилюватися. Вона стала його найрозумнішою читачкою, а після того як Генрі вирвав у неї обіцянку знищувати його листи, зробилася й найбільшою конфіденткою, дотепною та гострою на язик. Тому, коли Констанс приїхала до Лондона,— на той час вони з Генрі вже були знайомі понад три роки,— вона стала його постійним, найбільш довіреним, відлюдькуватим і секретним другом.

Але вони ніколи не говорили між собою ні про особисте життя одне одного, ні про свої таємниці. Він розповідав їй про своє писання та родичів, а вона робила зауваження, що могли б вважатись особистими хіба тільки в тому сенсі, що належали до витвору її виняткового розуму; вони завжди здавалися дуже приватними, попри те, що могли стосуватися найзагальніших і абстрактних речей. Констанс не розповідала йому про свою роботу, але випадково Генрі дізнався, що по закінченні кожної книги вона переживає нервовий зрив, що супроводжується постійним страхом. Зима була для неї найгіршим часом. Темні дні та холод уганяли її в депресію, іноді таку сильну, що Констанс не вставала з ліжка, не могла нікого бачити, навіть його, не мала здатності працювати. Дуже швидко він виявив, що в такі дні вона не бачила жодної перспективи, хоча й намагалася приховати від нього справжню глибину та всеосяжність своїх страждань. Констанс, завжди готова бути йому справжньою товаришкою та компаньйонкою, замикалася в собі, ховалась у власному мовчанні. Генрі ніколи ще не зустрічав людини, в якій обидві ці якості виявлялися так разючо. Він знав, що може їй довіряти, може залишатися дуже близьким їй, але водночас і перебувати на певній відстані, якщо цього захоче. Вона мала звичку раптово від нього йти, ніби передчувала можливість того, що Генрі якимось чином її зневажить, і не зауважить її болю та приниження. Їхні стосунки аж ніяк не можна було назвати простими. Іноді він був упевнений — і це його захоплювало — в тому, що зовсім її не знає, не розуміє, що було причиною її рвучких прощальних жестів: її вразливість, бажання усамітнитись, страх чи, може, це все разом.

У ЛЮТОМУ 1884 РОКУ, одного вечора, у Лондоні Генрі пішов із місіс Кембл подивитися на італійського актора Сальвіні у ролі Отелло. То була модна вистава модного режисера, у залі були люди значно багатші за місіс Кембл і її супутника, із титулами та вродою, якими ні вона, ні Генрі не могли похвалитись, але ця пара виявилася наймоднішою, бо глядачі тільки й витріщалися, тільки й слідкували за видатною актрисою та автором «Жіночого портрета», котрий її супроводжував.

Місіс Кембл поводилася з ним трохи зверхньо, а Генрі постійно робив компліменти її гострому розуму, захоплено її слухав, адже вперше побачив цю жінку на сцені, коли ще був фактично юнаком. Вона знала, що всі навколо бажають знати, що вона йому говорить, і тому то майже кричала, то стишувала голос до шепоту. Місіс Кембл до когось кивала, із кимось перемовлялася  кількома словами, та ні перед ким не зупинялася. Натомість, вона велично рухалася крізь натовп, прямуючи до їхньої ложі, самим лише