Читати книгу - "Майстер"

Бурже. Відчувалося, що витончений смак і розкіш, у якій вони жили, чудово співіснують у їхніх душах поруч із забобонами та ненавистю, характерними для тих, хто підтримує політику нелібералізму. Англійці, на думку Генрі, були поміркованішими в поглядах, і їхні політичні переконання не так очевидно залежали від особистих обставин.

Генрі здавалося, що він знає Бурже, як власноруч створеного героя. Він знав його натуру та культурний рівень, його расову та типологічну приналежність, його марнославність і снобізм, його захоплення ідеями й амбітність. Але все це здавалося геть незначущими дрібничками, порівняно із загальним враженням неповторної та глибокої особистості, що його Поль умів справляти на людей. Однак мало хто знав, що насправді він є іще глибшим, різнобічнішим, приємнішим і цікавішим, ніж це видається.

Але Генрі, який так уважно спостерігав за другом, також знав, що Бурже зовсім не зважає на нього і, якби його попросили охарактеризувати Генрі, не був би точним і детальним у своїх оцінках. Його, за відчуттям Генрі, не цікавили затаєні якості людини чи її думки. І це, коли гостювання в Бурже добігло кінця, дуже його втішило. Генрі, навченому мистецтва приховувати свої почуття та судження, було приємно залишатися невидимим навіть для тих, кого він знав дуже давно. Він охоче слухав, завжди був готовий це робити, але майже ніколи не розкривав робочих моментів, своїх глибинних почуттів і думок, витворів уяви. Іноді Генрі думав, що безвиразність ліпша за маску. Вона спрацьовувала в обох напрямках: на оточуючих і на тебе самого. Тому, залишивши маєток Бурже і продовживши свою подорож до Венеції, він уже не переймався можливістю колись іще зустрітися зі своїми друзями — господарями маєтку.

ВІН НЕ ЗАБУВ, як сильно любив Італію, та побоювався, що зробився надто старим і вередливим, аби знову потрапити в полон її чарів, або, що ця країна, через наплив туристів і з плином часу, втратила левову частку свого колишнього шарму. Генрі непорушно сидів у вагоні потяга, що вже на три години затримався з відбуттям із Вентімільї, і дивився на очолювану гуртом угодованих німців туристичну юрбу, що безперестанку совалась і сердито скаржилася. Він багато чого віддав би, щоб просто звестися на ноги й упевнено перетнути кордон, а багаж нехай би їхав на возику, що його штовхав би позаду господаря Бурджесс Нокс. Тепер Генрі нетерпеливилося залишити Францію за спиною і якнайшвидше потрапити в обійми Італії. Італійці — відкриті та безпосередні, вишуканість манер сприймається ними як належне. Коли ж, нарешті, Генрі сів у фотель неподалік від вікна у своєму готелі в Генуї, вдихнув італійське повітря, від якого в душі зринули старі спогади, відчув себе таким спокійним і цілковито щасливим.

А коли він пізнього вечора прибув до Венеції, то відчув, що ні наплив туристів, ні час не зуміли зруйнувати особливої атмосфери цього міста: суміші смутку та досконалості. Від залізничної станції до Палаццо Барбаро Генрі поплив у гондолі, що долала звивистий шлях розгалуженнями міських каналів, але майже не впізнавав навколишніх краєвидів. Ці водні подорожі влаштовувались урочисто і з певним елементом театральності, так, ніби пасажира мали доправити до його останнього прихистку. Але потім, коли суденце сповільнювало рух, м’яко підпливало до кам’яного муру та глухо вдарялось об пристань, перед очима поставала інша Венеція, повна болючих розкошів, безсоромного блиску, велетенського простору, що в десятки разів перевищує людські потреби.

Венеція була перевантажена старими голосами, образами та уламками спогадів; вона несла в собі тягар одвічних чужоземницьких таємниць, наслідків немилостивої фортуни та біль розбитих сердець. П’ять років тому, упорядкувавши справи своєї подруги Констанс Фенімор Вулсон, Генрі поїхав звідси, думаючи, що вже ніколи не повернеться до цього міста. Скидалось на те, що вони з Констанс у своїй картярській грі з Венецією поставили на кін надто багато, і в підсумку вона втратила все, а він втратив її. Слава цього міста більше не була для Генрі чимось абстрактно історичним; тепер він уважав, що краса та велич Венеції дорівнюють її підступності та жорстокості. Доказом цього для Генрі стало несподіване вбивство його подруги.

Користуючись із гостинності Кертесів, він працював над новою оповіддю в одній із задніх кімнат Палаццо Барбаро, стелю якої прикрашав помпезний розпис, а трохи потріскані та підштукатурені стіни було затягнуто у старовинний блідо-зелений дамаський шовк. Усього через кілька кімнат від нього в усій своїй пишноті сяяв Ґранд-Канал. Якщо вийти на балкон, як він уже багато разів робив раніше, то можна буде побачити величну шпилясту будівлю церкви Санта Марія делла Салюте, зубчасті підставки під статуями, що її увінчують, а ще широкі сходи, схожі на пишний кринолін жіночої спідниці. Можна буде подивитися трохи ліворуч і вгору й мало не осліпнути від краси Палаццо Даріо, оздобленого дивовижними мармуровими медальйонами та скульптурними колами, такими довершеними, мініатюрними та вишуканими.

Але на півдорозі від делла Салюте до Палаццо Даріо його погляд, як завжди, зачепиться за темні готичні вікна Палаццо Каста Семітеколо — і тоді Венеція враз розгубить усю свою принадливість, відкине карнавальну маску і стане реальною, важкою для споглядання, повною жахіть. Саме з вікна на другому поверсі цієї будівлі п’ять років тому викинулася на тротуар Констанс Фенімор Вулсон.

Уперше вони зустрілись у Флоренції 1880 року, коли Генрі писав «Жіночий портрет». Йому було тридцять сім, їй — сорок. Вона мала при собі рекомендаційного листа від Генрієтти — сестри Мінні Темпл. Вона була знайома з усім, що вийшло з-під його пера, а він не прочитав жодного її твору. Було так багато американок, які подорожували Європою і мали рекомендаційні листи до нього, що Генрі міг би скласти з них грубезний том, який, на його думку, був би значно цікавішим за більшість із тих, про кого в тих листах ішлося. Серед його відвідувачок було чимало дам-письменниць, які залюбки б написали «Дейзі Міллер» і охоче розповідали Генрі про свої наміри невдовзі спромогтися на щось не менш вартісне.

Те, що Констанс була глухою на одне вухо, цікавило його тією ж мірою, що й дратувало її. І саме завдяки цій обставині, Генрі помітив щось, на що в іншій ситуації міг би звернути увагу набагато пізніше. Констанс була надзвичайно самодостатньою та самостійною, здавалося, її абсолютно не турбувало, яке враження вона справить на Генрі, чи буде він нею задоволений. Ця жінка, до певної міри,— і це видавалося йому незвичним,— жила у власному світі. Генрі, котрий показував їй місто, не здивувався, коли Констанс забажала уникати традиційних для відвідування місць, але брак у неї