Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Дафна присіла біля їхнього сина, коли професор закінчив промову й почав збирати дітей.                       

— У тебе все вийде, — сказала вона й поцілувала його в чоло. Хлопчик поглянув на матір з любов’ю, а потім перевів погляд на батька. Доріан усміхнувся й повторив слова Дафни.                                              

Слідом були швидкі обійми — Невілл поспішав до класу. Поглянувши, як їхній син відходить, король і королева рушили до виходу.                                                                                                                              

Очі Доріана зупинилися на жінці з білявим волоссям і небесно-блакитними очима з фіолетовим відтінком, у яких світилася доброта. І на мить світ навколо нього розчинився.                                             

Шепіт чогось знайомого.                                                                                                                                     

Відчуття, яке він не міг пояснити.                                                                                                                      

Але тоді рука Дафни торкнулася його плеча.                                                                                                  

— Рада чекає, — м’яко, але впевнено промовила вона.                                                                                

Доріан видихнув і відвернувся.                                                                                                                        

Флора важко ковтнула, намагаючись позбутися дивного відчуття. Це нічого. Просто нерви.

Вона зробила реверанс, коли король проходив повз, не помічаючи, як його кроки на мить стихли — зовсім трохи.                                                                                                                                                      

Доріан і Дафна рушили до своєї карети, а сміх і розмови з території академії наповнювали повітря.

А тоді — цей голос.                                                                                                                                             

Флора, наприкінці, повернулася до своєї доньки.                                                                                          

— Що б не сталося, в яку б ситуацію ти не потрапила і де б не опинилась, я завжди знайду тебе, бо я люблю тебе.                                                                                                                                                         

Доріан затамував подих.                                                                                                                                    

Його тіло застигло, коли щось гостре й незнайоме скрутилося десь глибоко в грудях.

Ці слова відбилися в його розумі, розплутуючи щось у ньому.

Він не знав чому.                                                                                                                                              

Дафна лагідно поклала руку на лікоть Доріана, вправно приховуючи хвилю тривоги й страху. Доріан, у свою чергу, не заперечував і сів у карету разом із Дафною, зосереджуючи свої думки на важливіших справах.                                                                                                                                                              

Коли місто вже спало під покровом сріблястого місячного сяйва, його вузькі вулички завмерли й спорожніли, а десь далеко останні відгомони сміху з нічної таверни повільно розчинилися у прохолодному повітрі, поступившись тиші спочиваючого міста.                                                                    

Та в маленькій книгарні, на одній вуличці разом із майстернею кравця й старою аптекою, ще блимала одна-єдина свічка.                                                                                                                                               

Флора сиділа за потертою дерев’яною стійкою, сперши підборіддя на руку, її погляд був розфокусованим, спрямованим у вікно.                                                                                                            

Вулиці тепер були тихими. Навіть Ноа вже давно ліг спати — виснаження після цілого дня з пацієнтами втягнуло його в глибокий сон, щойно голова торкнулася подушки.                                                                

Беатріс згорнулася калачиком у своєму улюбленому куточку для читання, її маленька постать була осяяна золотавим світлом свічки. Книга, яку вона наполягала дочитати до кінця, давно вислизнула з її рук, залишившись розгорнутою на грудях, тоді як повільне, рівне дихання наповнювало тишу.

Але Флора не знаходила собі місця.                                                                                                                 

Її пальці несвідомо постукували по дерев’яній поверхні стійки, а думки застрягли на чомусь, чого вона не могла пояснити.