Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

«Скандал із фальшивими вакансіями в “Дункер консалтинг”». Стаття викривала непередбачені наслідки безконтрольного лібералізму та їхній згубний вплив на нещасних кандидатів. Безліч безробітних свідчили, що вони взагалі не отримали відповіді на свої численні резюме. Воно й не дивно, зауважує журналіст, адже таких вакансій просто не існувало! Що ж до Canard enchaîné, то вона назвала свій матеріал «Бюро з найму тобі бреше».

Кіоск не торгував провінційною пресою, але я знав, що в Дункера багато офісів у регіонах.

Найважливішим для мене було, що напишуть фінансові видання. Інформацію опублікували всі: від Tribune і Cote Desfossés до Journal des finances. Жодних коментарів з приводу людського фактора, жодних емоцій, але це неважливо. Інформація явно дійшла до керівників. Я підхопився і пішов до офіса. Мені хотілося опинитися там до дев’ятої, щоб на власні очі побачити відкриття торгів на Паризькій біржі і тенденції котувань акцій.

Була за десять дев’ята, а я вже сидів перед комп’ютером і переглядав сайт Echos. Я не знав, вплине чи ні така інформація на котування фірми. Може, про це і мріяти не варто… Нерви мої були натягнуті.

Рівно о дев’ятій на екрані з’явилися цифри курсу акцій «Дункер консалтинг», набрані червоним шрифтом. Вони впали на 1,2 %. Я застиг, не вірячи своїм очам, мене захлеснула божевільна радість, позамежне збудження. Я, Алан Грінмор, вплинув на курс акцій «Дункер консалтинг» на Паризькій біржі! Неймовірно! Нечувано! 1,2 %! Адже це величезна цифра! Приголомшливо!

Згадав свій прогноз у розмові з Фішерманом. Я обіцяв йому 3 % за день. Ясна річ, цифру я взяв зі стелі. Але, схоже, до кінця дня так і буде. Це питання довіри. Для мене зараз це питання було головним. Життєвим. Тепер треба, щоб тенденція закріпилася і посилилася.

Протягом дня я постійно звірявся з курсом акцій. Навіть під час співбесіди я час від часу кидав погляд на екран.

За день тенденція зміцнилася, хоча в середині дня настало певне поліпшення ситуації. До четвертої години курс упав на 2,8 %. Фортуна була на моєму боці.

В ейфорії я вийшов до кімнати відпочинку. Шампанського в автоматах не подавали. В ознаменування першої перемоги я налив собі води Perrier.

Повертаючись до кабінету, я йшов повз засклені офіси й бачив, у який шок увігнало співробітників наше керівництво. Адже всі нелюдські вимоги були нібито продиктовані міркуваннями біржової рентабельності і мотивовані натхненними проектами розвитку. Ну і накрутили! Тепер усі безцільно товчуться в бюро, але ж могли б працювати і віддаватися роботі! Контраст із моїм захопленим станом був просто кричущий. І я раптом зрозумів, що не тільки страх перед Дубровським спонукав мене так оскаженіло взятися за його останнє завдання. Віддавшись п’янкій грі, перший тайм якої мені вдалося виграти, я відчув, що в мені заворушилися паростки покликання, місії. Незважаючи на те, що я ризикував утратити все й опинитися на вулиці, мною рухало одне пристрасне бажання: дійти до мети.

Повернувшись після обідньої перерви, Марк Дункер кинув побіжний погляд на екран комп’ютера, щоб звіритися з курсом власних акцій.

— Якого біса? — промовив він уголос сам до себе.

Із сусідньої кімнати пролунав голос Ендрю:

— Пане президенте, щось потрібно?

Дункер залишив запитання поза увагою. Сайт не публікував роз’яснень. Однак тут було щось не те…

— Та що ж відбувається, чорт забирай…

У дверному отворі з’явився стрункий силует Ендрю.

— Ви читали газети, які я вранці поклав вам на стіл, пане президенте?

— Ні. Це ще навіщо? — підозріло запитав Дункер.

— Ем-м-м… Здається, стався витік, па…

Кров кинулася Марку Дункеру в голову. Він зірвався й схопив стос газет.

— Що?! Що ви верзете?

Він почав гарячково гортати Tribune, мнучи і розриваючи навпіл сторінки.

— Дванадцята сторінка, пане президенте.

Дункер одразу побачив статтю, яку Ендрю окреслив жовтим. Прочитавши її, він повільно опустився на стілець і задумливо промовив:

— У нас завелася паршива вівця.

Голос його був спокійний, але обличчя почервоніло.

— Це все дурниці, — відчеканив він, немов переконуючи сам себе. — За кілька тижнів усе забудеться.

~ 48 ~

Великий чорний «мерседес», зробивши складний віраж, завернув на маленьку торгову вуличку, де його одразу ж блокував розвізник товарів, який вивантажував ящики з рибою і нектаринами. Залишивши машину на Владі, Ігор вийшов і останні метри пройшов пішки, пробиваючись крізь ранкову штовханину. «Так, Париж не пристосований для автомобілів, — подумав він. — Аж надто ці напівзруйновані старі квартали. Їх давно час знести й побудувати нові, сучасні».

Він пірнув під арку — справжній вхід до якого-небудь генделику — і опинився у внутрішньому дворі, відразу попрямувавши до тих дверей, які йому показав Владі. Сходи губилися в темряві, немов вели в підземний хід. Місце виявилося ще гіршим, ніж описував шофер. І чому це Алан вибрав таку щурячу нору? Він спустився й опинився перед чимось схожим на вхід до каземату. Щосили натиснув на кнопку дзвінка, хоча й не сподівався о такій порі знайти тут живу душу. Привиди й кажани прокидаються тільки ночами.

Двері прочинилися, і з них висунувся рудий хлопець. Ігор увійшов.

Незважаючи на досить сухе літо, з підвалу тягнуло вогкістю. Узимку тут, напевно, справжній кошмар.

— Чим можу служити? — запитав рудий.

Ігор озирнувся, зауваживши підлогу, що провалилася, старий, прогнилий поміст, накритий клейонкою кухонний стіл. Цієї миті з інфернальним гуркотом увімкнувся холодильник.

Рудий стояв, схрестивши руки на грудях. Ігор витримав паузу.

— Я прийшов поговорити з вами про одного зі слухачів ваших курсів.

— Ви хочете сказати, про одного з членів нашої асоціації?

— А хіба це не одне й те саме?

— Ми не комерційна організація.

Ігор посміхнувся.

— Це цікаво — давати собі визначення від супротивного, виказуючи мету, яку ви не ставите…

Рудий трохи помовчав і поволі сказав, ретельно добираючи слова:

— Метою членів нашої асоціації є розвиток навичок публічних виступів.

— Розвиток… Що ж, чудово… А ви теж член асоціації?

— Звичайно.

Ігор кивнув.

— Вітаю. Абсолютно щиро. У наш час люди, охочі розвиватися, трапляються рідко… У дитинстві ми щось сприймаємо і розвиваємося, а потім — ні! Подорослішавши, ніхто не хоче міняти ні манеру спілкування, ні поведінку. Люди кажуть: «Ні, хочу залишитися самим собою», — неначе зміна стилю спілкування змінить їхню сутність. Було б дико, якби дитина відмовлялася вчити рідну мову під тим приводом, що хоче залишитися сама собою!

Рудий кивнув.

Ігор ступив кілька кроків по підвалу.

— Я хочу запитати вас про Алана Грінмора. Він записався до вас кілька днів тому.

— Було таке.

— Напевно, він сказав вам, що наприкінці місяця готується виступити перед групою дуже серйозних людей.

— Так.

— І,