Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

За його спиною хтось рвучко відчинив двері. Не перериваючи гри, він кинув швидкий погляд через плече. Ага, Катрін. Вриватися таким чином було не в її звичках.

— Владі не помилявся! — кинула вона, явно збуджена.

Ігор зняв руки з клавіатури, але останній акорд продовжував вібрувати, підтриманий правою педаллю.

— Владі запевняє, — вела далі вона, — що Алан готується до того, щоб запропонувати свою кандидатуру в якості президента «Дункер консалтинг» на найближчих загальних зборах!

Ігор глитнув. Він очікував на що завгодно, тільки не на таке.

Він зняв ногу з педалі, і звук акорду повільно згас. Запала гнітюча тиша. Катрін, зазвичай спокійна, зараз говорила збуджено, на ходу міряючи кроками вітальню.

— Схоже, він записався на курси красномовства. Але тільки на одне заняття. І ось уже три тижні, як він зустрічається з якимись незрозумілими людьми, мабуть, агітуючи голосувати за себе. Він на шляху до грандіозного провалу, і це буде катастрофа!

Ігор повернувся до неї, глибоко схвильований.

— Це правильно, — пробурмотів він.

— Але це ж його згубить! Ти розумієш? Для нього немає нічого гіршого, ніж публічне приниження. Він опиниться в жахливому становищі. А потім його просто зітруть на порох. Увесь прогрес піде нанівець, і він стане ще більш вразливий, ніж був…

Ігор не відповів, тільки похитав головою. Вочевидь, вона мала рацію.

— І якого біса ти дав йому це завдання?

Ігор зітхнув і відповів безбарвним голосом, розсіяно дивлячись у простір:

— Я був упевнений, що він відмовиться.

— Але… тоді навіщо було давати?

— Тому й дав, щоб змусити його відмовитися…

Знову тривале мовчання.

— Я перестаю розуміти тебе, Ігорю.

Він подивився на неї.

— Мені хотілося змусити його збунтуватися. Проти мене. Я хотів поставити його в таке нестерпне становище, з якого був би тільки один вихід: піти проти мене і змусити мене розірвати нашу угоду. Настав момент учневі звільнитися від учителя. Ти ж добре розумієш, Катрін, у чому парадокс: не можна крутити кермо чужого життя і посеред дороги очікувати, що опіканець вирветься… Спочатку жорсткий контроль вкрай потрібний, бо він мусить суворо дотримуватися вказівок, але потім він просто зобов’язаний скинути ярмо опіки і стати по-справжньому вільним… Але не я повинен його звільнити. Це має виходити від нього самого, інакше… виявиться, що він своєї волі не заслужив…

Ігор узяв із фортепіано стакан з бурбоном. Лід уже розтанув. Він відпив ковток. Катрін не зводила з нього очей.

— Тепер розумію.

— Давши йому завдання, нехай і нездійсненне — стати президентом, — я тим самим дав йому дозвіл нарешті відчути свій власний авторитет. Це було метафоричне послання щодо наших із ним стосунків.

Він поставив склянку. На нього тиснув важкий, сповнений докору погляд Катрін.

— І незважаючи ні на що, він не збунтувався, — сказала вона. — Він продовжує…

— Так.

— Йому треба допомогти. Треба щось зробити. Ми самі поставили його в таку скруту — і не можна залишати його самого!

Запала довга мовчанка, потім Ігор сумно зітхнув.

— На жаль, цього разу я дійсно не бачу, що можна вдіяти…

— Ну а якщо ти просто скажеш йому, що розумієш надмірну складність завдання і хочеш, щоб він зупинився…

— У жодному разі! Це буде найгірше. Це буде означати, що я, його наставник, не вірю в нього. Це буде нищівний удар по його гідності. Не кажучи вже про те, що це набагато посилить його залежність, якій я, навпаки, хочу покласти край!

— Добре, але ж треба щось придумати! Не можна ж ось так узяти і відправити його на гільйотину! Якщо вже змінити перебіг подій неможливо, потрібно що-небудь зробити, щоб поразка не вбила його. За всяку ціну позбавити його публічного приниження. Нехай у нього залишиться хоча б ілюзія, нехай він не відчує себе нікчемою, гіршим за всіх, нехай…

— У мене немає ідей стосовно цього. Я не бачу виходу. Залиш мене самого, будь ласка…

Катрін припинила говорити, мовчки підвелася й пішла до виходу. Її кроки гулко лунали холом, потім дедалі тихіше, тоді зовсім стихли.

Знову почала давити тиша. Ігор залишився сам на сам зі своєю найбільшою педагогічною помилкою, яка могла мати найважчі наслідки.

Він повільно поклав руки на клавіші, і соната Рахманінова знову заметушилася у своїх болісних мріях.

~ 47 ~

Виходячи того ранку з дому, я помітив унизу біля сходів силует пані Бланшар. Вона щось простягала Етьєну. За формою предмета я здогадався, що це таке ж тістечко, яке вона надіслала мені. Вигляд у Етьєна був украй здивований.

Я швидко перейшов вулицю: на тому боці стояв газетний кіоск. У мене всередині все стислося від поганого передчуття.

Із хлібівні смачно пахло свіжими багетами і гарячими шоколадними хлібцями.

Купивши по примірнику всіх газет, я влаштувався на терасі сусідньої кав’ярні. Я розгорнув Figaro і зашурхотів сторінками, поки не дістався розділу «Економіка». Очі мої перебігали від заголовка до заголовка, а серце шалено калатало. Хвилювання зростало, а нічого цікавого для мене на темних від друкарської фарби шпальтах не було, і шанси мої різко зменшувалися. Раптом я затамував подих.

«Підозра на махінації в “Дункер консалтинг”».

Далі було кілька рядків роз’яснень з приводу порушеної теми, написаних досить нейтрально.

— Що замовлятимете? — пролунав у мене над вухом непривітний голос офіціанта, вусаня з невиразним обличчям.

— У вас є булочки із шоколадом?

— Ні. Є круасани й тартинки з маслом, — відповів він, не дивлячись на мене.

— Тоді два круасани й каву, будь ласка.

Він пішов, нічого не відповівши.

Я похапцем схопив Monde і теж знайшов коротку інформацію на цю тему, за якою йшла стаття про бюро з працевлаштування та про методи його роботи, з усіма закидами, які йому зазвичай адресують. Libération опублікувала коротку, але яскраву статтю, супроводивши її світлиною нашого офіса й помітним заголовком: «Коли мисливці за головами нас дурять». Parisien підрахував час, згаяний здобувачем, поки той відповідав на всі фейкові запити й вимоги, а також приблизну ціну друку та надсилання резюме. France Soir пояснювала, що між секторами служби зайнятості існує суперництво і що канцелярії потрібно акуратніше поводитися з оголошеннями, бо саме суперництво, вочевидь, змусило Дункера переступити межу. L’Humanité присвятила події цілих півсторінки. На великий світлині був зображений здобувач, який чорним фломастером обводить фальшиві оголошення в газеті, а заголовок великими літерами кричав: