Читати книгу - "Подорож на край ночі"

і про інше, намагався витрачати якомога менше часу й ніжности, немов прагнув зберегти їх задля чогось витонченого й прекрасного, зберегти для майбутнього, а не давати Моллі, не марнувати просто так. Поводився так, ніби життя забирало, ховало від мене те, що я прагнув дізнатися про нього, життя в глибинах пітьми, тимчасом як я марнував свій жар на поцілунки з Моллі. Гадав, потім уже не матиму його й зрештою втрачу все, бо мені забракне сили: життя, це справжнє кохання всіх справжніх чоловіків, одурить мене, як і решту людей на землі.

Ми поверталися до юрмищ, і я прощався з Моллі біля дверей борделю, бо ночами їй не бракувало клієнтури до самого світанку. Поки вона розважала інших, мені все-таки було дуже боляче, й цей тягар на серці так добре говорив мені про Моллі, що тоді я ставав ближчим із нею, ніж у реальному житті, коли вона бувала поряд. Аби згаяти час, я ходив у кіно. Потім сідав у той або той трамвай і робив екскурсії в ніч. Коли надходила друга година, до трамвая заходили боязкі, вельми незвичайні пасажири; таких я не бачив ні до, ні після цієї години; завжди бліді та оспалі, вони покірними гуртами тяглися до передмість.

Із ними я їздив дуже далеко. Набагато далі від заводів, аж до непевних теренів, де й вулички, і будинки ніби розмиті. Бруківкою, що полискувала від досвітніх дощів, підступав синій світанок. Мої трамвайні супутники зникали водночас зі своїми тінями. Вони заплющували очі, аби не бачити дня. Заговорити з цими тінями було дуже важко. Вони знемагали з утоми. Але не скаржилися, ні: саме вони цілу ніч прибирали незліченні крамниці та контори міста. Прибиральники видавались не такі неспокійні, як ми, люди ясного дня. Можливо, саме через це вони скотилися аж до низу.

Однієї такої ночі, коли я, знов обравши інший маршрут, сів на трамвай, доїхав до кінця й розважливо вийшов з вагона, мені здалося, ніби мене погукали: «Фердінане! Агов, Фердінане!» Цей поклик залунав у сутінках як щось непристойне. Такого я не любив. Над покрівлями, вибиваючись поміж стріхами, дрібними холодними квадратами вже засіріло небо. Певне, мене таки кликали. Я обернувся і одразу впізнав Леона. Він підступив, щось шепочучи, ми стали розмовляти.

Робінзон теж повертався з центру, де прибирав контору. Оце й усі хитрощі, на які він спромігся. Виступав він досить поважно, з дрібкою справжньої величі, неначе щойно виконав якусь небезпечну і, так би мовити, священну роботу. А втім, як я вже помітив, так бундючились усі нічні прибиральники. Серед утоми та самотности в людях часом прокидається божественне. Це божественне світилось і в Робінзонових очах, коли він розплющав їх набагато ширше, ніж звичайно, в синіх досвітніх сутінках. Адже він теж уже прибрав безкінечні шереги туалетів, вимив і натер справжні гори мовчазних поверхів.

Робінзон додав: «Фердінане, я впізнав тебе зразу! З того, як ти зайшов до трамвая! Уяви собі: тільки з твоєї звички відразу хмурніти, коли виявиться, що всередині нема жодної жінки. Хіба не так? Хіба ти не такої вдачі?» Атож, я й справді такої вдачі. Моя душа вочевидь розкрита, мов ширінка. Тож і це точне спостереження не вразило мене. Скорше я тільки здивувався, що й Робінзон не досяг успіху в Америці. Це геть суперечило моїм сподіванням.

Я розповів йому, як опинився на галері в Сан-Тапеті, гадаючи, що й він не уник цієї долі. Проте Робінзон не розумів, на що я натякаю. «У тебе пропасниця!» — відповів він мені вкрай просто. Натомість Робінзон приплив торговельним пароплавом. Він теж намагався потрапити до Форда, але документи, справді надто фальшиві, щоб їх сміливо показувати, змусили його до обережносте. «Вони придатні лише на те, щоб тримати їх у кишені», — зауважив Робінзон. А якщо йти в прибиральники, то ніхто й не цікавиться громадянським станом. Платять там, правда, небагато, зате не зважають на формальності. То був своєрідний нічний іноземний легіон.

— А ти що тут робиш? — запитав мене згодом Робінзон. — Досі не вставив собі клепки? Тобі ще не набридли твої фортелі та викрутні? Ти й далі линеш у подорож?

— Хочу повернутися до Франції, — відповів я йому, — такого життя з мене досить. Твоя правда, минає й це…

— Правильно робиш, — схвалив Робінзон, — бо чоло нам уже зморшки поорали… Ми постаріли, навіть не помітивши цього. І я знаю, що це означає… Я б теж хотів повернутись, але знову ж папери… Зачекаю ще трохи, поки мені справлять добрі документи. Не можу сказати, ніби моя робота погана. Є й гірша. Але ж я не навчаюсь англійської… Люди по тридцять років пропрацювали прибиральниками й досі навіть з місця не зрушили, засвоїли тільки «Exit» бо такий напис на дверях, які вони шурують, та «Lavatory». Ти розумієш мене?

Я розумів. Якби раптом не стало Моллі, я теж був би змушений ставати нічним прибиральником.

І не було б жодної причини гадати, ніби те скоро минеться.

Зрештою, на війні ти запевняєш себе, що, як настане мир, буде краще, тішишся цією надією, мов цукеркою, а потім виявляється, нема нічого, крім паскудства. Спершу цього не наважуєшся визнати, аби не відчута огиди до людей. А згодом якогось дня таки розповідаєш правду всьому світові. Тобі вже остогидло знов і знов загрузати в злиднях. Але геть усі враз висновують, що ти кепсько вихований. Так-то.

Ми ще двічі або тричі зустрічалися з Робінзоном. Він геть змарнів. Французький дезертир, що виготовляв фальшовані алкогольні напої для детройтської братії, відступив йому дрібку свого «бізнесу», Робінзона це спокусило. «Я теж трохи пнувся задля їхніх немитих мармиз, — признався він мені, — але, знаєш, я зіпсував собі шлунок… Відчуваю, тільки-но до мене причепиться перший поліцай, — розколюся… Я забагато бачив… Крім того, завжди невиспаний. Хоч-не-хоч, а сон удень — це не сон. Я вже мовчу про ті конторські порохи, що їх мені набилося повні легені… Ти мене розумієш? Людина від цього гине…»

Ми призначили зустріч на іншу ніч. Я повернувся до Моллі й усе їй розповів. Моллі докладала неймовірних зусиль, аби приховати, як прикро її вразила моя розповідь, але її розпач було неважко побачити. Я цілував її тепер куди частіше, але її горе було тяжке й глибоке, набагато щиріше за те, на яке спроможні ми, звикнувши куди більше розводитись про нього, ніж його є насправді. В американців усе навпаки. Вони не зважуються зрозуміти його і визнати. Трохи ніби й принизливо, але це