Читати книгу - "Мáліна"

align="left">Маліна: Чому у твоєму погляді стільки підозри? Ти не віриш і мені? Це ж просто смішно, і чому ти постійно дивишся заціпеніло поперед себе, що ти там бачиш? Тут немає ні павука, ні тарантула, цю пляму ти зробила сама кілька днів тому, коли наливала каву. Що ти там бачиш?

Я бачу, що на столі бракує чогось. Тільки чого? Тут дуже часто лежало щось. Тут лежала майже завжди напівпорожня пачка Іванових сигарет, він завжди навмисно забував її тут, щоб відразу в мене знайти, у разі потреби, свої сигарети. Я бачу, що вже тривалий час не забував він на цьому місці жодної пачки.

Я: Ти ніколи не думав про те, що жити можна було б де-небудь в іншому місці? Там, де зелені більше. Наприклад, у Гітцінґу[347] незабаром звільниться дуже гарна квартира, Христина знає про це від друзів, друзі яких виїжджають звідти. Ти мав би більше місця для книг. Тут взагалі вже немає жодного місця, з усіх полиць уже випирає, через оту твою манію, я нічого не маю проти твоєї манії, однак це вже маніакальне. І ти стверджуєш, що в коридорі все ще чуєш сморід сечі кішок, Францез і Троллопа. Ліна каже, що вона цього більше не відчуває, та це, властиво, твоя вразливість, ти надто вразливий. Маліна: Я не зрозумів ані слова. Чому ми повинні раптом переїжджати до Гітцінґу? Ніхто з нас ніколи не мав бажання жити у Гітцінґу, на Гоге Варте чи в Дьоблінґу[348]. Я: Прошу, тільки не Гоге Варте! Я говорила про Гітцінґ. Мені здавалося, ти ніколи нічого не мав проти Гітцінґу. Маліна: Це ж майже одне й те ж саме, про це взагалі не може бути жодної мови. Тільки не заходься відразу плачем. Я: Я жодного слова не сказала про Гоге Варте, і не вигадуй, ніби я починаю плакати. У мене нежить. Я маю достатньо спати. Звичайно, ми залишимося на Унґарґассе. Про щось інше взагалі не може бути і мови.

Чого сьогодні мені б хотілось? Нехай я подумаю! Виходити з дому не хочу, читати чи слухати музику я теж не хочу. Думаю, задовольнюся твоїм товариством. Однак буду тебе розважати, бо я помітила, що про чоловіків ми ще ніколи не розмовляли, що ти ніколи не запитуєш про чоловіків. Хоча ти не дуже мудро заховав свою стару книжку. Сьогодні я читала її, ця книжка не така вже і гарна, наприклад, ти описуєш чоловіка, напевно, самого себе, перед тим, як він засинає, однак моделлю для цього могла послужити, без сумніву, я. Чоловіки завжди засинають відразу. Однак далі: чому чоловіки не видаються тобі такими навдивовижу цікавими, як мені?

Маліна каже: Може, я уявляю собі чоловіків усіх на подобу самого себе?

Я заперечую: Це найхибніше уявлення, яке ти лишень можеш мати. Швидше жінка могла б собі уявити, що вона така ж як усі інші, і мала б більше підстав. А це, знову ж таки, пов’язане з чоловіками.

Маліна вдавано підіймає руки на знак протесту: Прошу тебе, жодних історій, щонайбільше — окремі місця, якщо вони достатньо комічні. Розкажи те, що можна розповідати без порушення правил дискретності.

Маліна мав би знати мене вже краще!

Я продовжую: Загалом, чоловіки відрізняються один від одного, і в кожному з них треба було б, властиво, бачити невиліковний клінічний випадок, те, що стоїть у підручниках та у фахових книгах, у жодному разі не вистачить, щоб пояснити та зрозуміти елементарні якості хоча б одного, окремо взятого, чоловіка. У тисячу разів легше осягнути вдається потенціал чоловічого мозку, для мене, в кожному разі. Однак тільки це, безперечно, не є саме тим, що мало б бути спільним для всіх. Яка це помилка! Матеріал, який уможливив би узагальнення, не зібрати навіть впродовж сторіч. Одна-однісінька жінка має впоратись із такою кількістю дивовиж, а перед тим їй ніхто не казав, на які хворобливі вияви вона повинна налаштуватися, можна сказати, що ставлення чоловіка до жінки загалом хворобливе, та ще й хворобливе у винятковий спосіб, так що чоловіків ніколи не можна буде позбавити їхніх хвороб. Про жінок можна було б щонайбільше сказати, що вони більшою, а чи меншою мірою позначені тією інфекцією, яку підхопили із співчуття до страждання.

Ти сьогодні в надто свавільному настрої. Це для мене стає вже розвагою.

Щаслива, кажу: Якщо людина переживає так мало нового, має постійно повторюватися, то це призведе до хвороби, чоловік, наприклад, кусає мене за мочку вуха, однак не тому, що це моя мочка, а чи тому, що він до безтями залюблений в мочку й неодмінно має її кусати, а лиш тому, що усіх інших жінок він теж раніше кусав за мочки, малі чи великі, червоно-сині, бліді, нечутливі та надто чутливі, йому абсолютно байдуже, що про це думають самі мочки. Ти мав би погодитись, що це таїть у собі певний примус, який матиме свої наслідки, коли хтось, маючи більше чи менше знання та невелику, у кожному разі, можливість знання ці застосувати, мусить кидатися на жінку, можливо, впродовж років, один раз, це ще можна стерпіти, один раз це може стерпіти кожна. Це пояснює також приховану і тьмяну підозру чоловіків, бо вони, властиво, не можуть собі уявити, що жінка, звичайно, має поводитись зовсім інакше з іншими чоловіками, недужими на цю хворобу, бо відмінності їм уявляються лише поверхнево та зовні, власне ті, які переходять із вуст в уста, або ті, що наука на показ виставляє у спотвореному, фальшивому світлі. Маліна справді на цьому не знається. Каже: А я-то думав, що деякі чоловіки все ж таки повинні б мати непересічний талант, у кожному разі, деколи розповідають про когось або говорять про це загалом — ну, скажімо, про греків. (Маліна так лукаво на мене дивиться, потім сміється, я також сміюсь). Намагаюся бути серйозною. У Греції мені поталанило випадково, однак лише раз. Деколи маєш щастя, однак більшість жінок його ніколи не мають. Те, що кажу, не має нічого спільного з тим, що нібито кілька хороших коханців існує, бо їх взагалі не існує. Це легенда, яку врешті-решт потрібно розвіяти, щонайбільше існують чоловіки, з якими цілком безнадійно, і кілька таких, з якими ще жевріє певна надія. У цьому треба шукати причину того, а досі ще ніхто не шукав, чому лишень у жінок голова