Читати книгу - "Місто біля моря"

— Познайомився цими днями випадково, — відповів я.

— Дивно навіть, як людина уже в другому поколінні переродилася. Його батьки в Царстві польському проти російського імператора заколот зняли. Їх за це в Сибір заслали. А от синок став цареві та капіталістам служити і революцію сприйняв як велику особисту неприємність.

— Але прямо він про це не говорить?

— Іноді любить удати демократа, робить вилазки з свого особнячка у місто. Переважно проти неділі. У пивні заходить, в «Родиму сторонку» — сліпих баяністів слухати. Пиво попиває та розмови веде. Дехто з майстрів під його впливом. Навіть люблять.

— Але так, взагалі, він чоловік знаючий, користь приносить?

— Доводиться працювати. Іншого виходу в нього нема. Я собі добре уявляю, що сталося б з Андрихевичем в разі війни! А щодо користі — що ж? Користь можна давати аби-як, проформи ради, і можна — від усього серця, з повною віддачею. А цей пан тільки служить. Ти чув, напевно, що багато які виробничі секрети англійці, втікаючи, приховали або вивезли — хто їх знає! Іван Федорович б’ється, б’ється, але поки що наслідки незначні. А інженер головний ходить кругом та навколо, бровами ворушить, посміюється. Тепер подумай: невже Кейворт від свого головного інженера мав таємниці? У хорошого, досвідченого інженера вони в душі зберегтися повинні без усяких креслень. Креслення — відмовка. Він серце своє розкрити не хоче — ось у чому справа.

— Інших порядків жде! Думає, зміниться все, — згодився я з Головацьким і розповів йому про свою суперечку з інженером.

— Ну, бачиш! Чого ж більше? Які тобі ще відверті признання потрібні? — вигукнув Головацький і, побачивши, що кофе закипає, пригасив трохи спиртівку. — Не любить він нас. Люди, подібні до Андрихевича, не допомагають нам. Вони нас підстерігають. Ти розумієш, Василю: підстерігають!.. Підмічають кожен наш промах, кожну помилку, щоб позлорадіти потім… Та пусти сюди знову Денікіна з іноземцями — він перший йому на блюді хліб-сіль піднесе!

— А донька у нього така ж? — запитав я, почекавши, поки весь гнів Толі виллється на старого інженера.

— Анжеліка? Підростаюча гагара. Це про таких чудово сказав Горький: «І гагари також стогнуть, — їм, гагарам, не відчути насолоди битв життєвих: грім ударів їх лякає!»

Головацький розлив дуже густе паруюче кофе в маленькі бордові чашечки з чорними цяточками, схожими на цяточки на крильцях сонечка. Потім сходив у сіни і, зачерпнувши з діжки води, налив дві склянки.

— Турецьке кофе п’ють отак, — сказав він. — Ковток води, ковток кофе. Інакше серце зайдеться. Міцне дуже.

О дванадцятій годині. ночі залишав я Толину «каюту».

Вулиці міста уже спорожніли. Кажани нечутно проносились над головою, коли я проходив повз парк, закритий на ніч.

Усе, що робиться, — на краще

Так добре ладились, вважай, цілий тиждень славні оці ролики! З яких-небудь шести сотень випадало штук п’ять-сім браку з нашої провини. З цим можна було миритися. Це був допустимий процент браку при такій швидкісній роботі. А робили ми роликів значно більше, ніж хто-небудь інший, і все тому, що дядя Вася не лінувався заздалегідь змазувати кокілі і обточувати стержні — шишки. Він міркував так: краще півгодини побути в задусі та в пилюці біля залитих опок і підготувати все на завтра, аніж возитися з цими приготуваннями зранку, коли треба набирати розгін.

Того дня, коли кінчався мій випробувальний строк, дядя Вася не вийшов на роботу. Мені і невтямки було, чого він запізнюється. Майже всі робітники були вже біля своїх машинок: одні просівали ще раз пісок, інші підогрівали моделі, дехто готував місце на плацу, розгладжував сухий пісок, щоб зручніше потім було ставити опоки. Несподівано з’явився майстер Федорко і заявив:

— Дам тобі, Манджура, сьогодні іншого напарника. Твій Науменко відпросився на два дні за свій рахунок. Йому треба жінку на операцію відвезти в Маріуполь.

… А за кілька хвилин біля наших машинок з’явився… Кашкет. У руці він тримав власний набійник.

Розхитаною ходою підійшов Кашкет до машинки дяді Васі, попробував рамку — чи нема хитання на штифтах, закурив. Подивився я на цю картину і подумав: «Напарник! Краще кота бродячого під мартеном зловити та до машинки приставити, і то шкоди менше буде…» Правда, після того страхітливого браку він став обережніший, але все одно, хоч і метушився він більше за всіх, очі замилював біганиною та непотрібними криками, ми його і Тиктора щоденно обганяли на цілих сорок опок.

Турунда побачив, якого я дістав напарника, і захитав головою: не бери, мовляв! Відмовляйся!

«Як же відмовлятися? Коли б я працював тут рік-два — інша справа. Міг би упиратися, просити заміну. А я — новак. З другого боку, майстер, можливо, навмисно відділяє Кашкета від Яшка?»

— Модель чому мало нагріта? — важно спитав Кашкет.

— Біжи по плитки і підігрій на свій смак.

— Ти молодший — ти і бігай! — прошамкав Кашкет.

— Як знаєш! — кинув я і, почувши звук ринди, що означав початок роботи, став набивати пісок в опоці.

Кашкет покрутився, покрутився і, взявши кліщі, пішов по плитки.

До його повернення у мене вже стояло два низи. Я і шишки поставив сам, і місце для нових опок приготував. Сяк-так ми набили десять опок. І Кашкет став нудитися. Пішов покурити до вагранки і застряв. Горновим байки розповідає!.. Зло мене взяло. Накрив останню опоку за напарника і побіг до вагранки.

— Слухай, коли ж ти… — Я торкнув за плече Кашкета.

— У позаминулому році те було, — сказав він, — гадаючи, що я зацікавився його оповіданням.

— Я питаю, коли ти кінчиш патякати, а будеш опоки набивати? — кинув я йому в обличчя.

— А хіба я тобі заважаю? — відповів Кашкет спокійно і повернувся спиною, щоб продовжувати розмову.

— Авжеж, заважаєш! — закричав я йому у вухо.

— Тобі заважаю?

— Не мені особисто, а всьому заводу. Робітничому класу. Всім! — уже остаточно розпалившись, крикнув я.

Кашкет якось зіщулився увесь, боязко кинув у пісок цигарку і сказав горновому:

— Приходь до мене краще, Архипе. Там докажу. А то бачиш, якого мені підкинули шаленого… комсомоліста…

Я змовчав і пішов назад до машинок. Іду розмашистими кроками, чую десь позаду ходу Кашкета, а сам думаю: «Невідомо ще, кому кого підкинули, накип махновський! Потрібний ти мені дуже!»

Кашкет, повернувшись, заметушився, заторохтів важелем машинки і, правду кажучи, яких-небудь хвилин тридцять працював жваво. Лука з Архипом навіть дивом дивувалися, звідки в цього ледаря з’явився такий темп. Не чули вони нашої розмови