Читати книгу - "Місто біля моря"

Але Кашкет був іншої думки. Трохи згодом він знову прошепелявив:

— Цікавлюсь: чим же це я саме заважаю робітничому класу?

Не задумуючись, з ходу, як набійником гострим, я відрубав йому:

— Наших жаток мільйони селян ждуть, а ти затримуєш програму. Робітничий клас продуктивність праці підвищує, а ти дурня клеїш. Видно, хочеш, щоб не ми їх, а вони нас?..

— Я сам робітничий клас! Що ти мелеш? Які «вони»?

— Вони — це білогвардійці та капіталісти. Сволота всяка, якій ти у дев’ятнадцятому допомагав!

— Я?! Допомагав! Та що-бо ти, дєтка? Це наклеп!

Він раптом принишк і став тихенький-тихенький. Навіть по плитки став бігати позачергово. Стежачи за тим, як він тюпає до далекого коминка, я навіть подумав: а чи правий я? Все-таки Кашкет старший за мене віком, у ливарні давно, — чи не занадто я підвищую голос?

Наче вгадуючи мої сумніви, Турунда сказав мені:

— Так його, Василю! Правильну лінію зайняв. А то, справді, що йому тут — прохідний двір? Доки це можна терпіти?

— Давно б його прогнати геть з вітерцем. Жаль, у Федорка душа лагідна! — втрутився в розмову Гладишев. — Пора ставити питання різко. Сходи в обід до Федорка. Так, мовляв, і так, забрати треба цього пройдисвіта і залишити тебе формувати самого, поки Науменко не повернеться.

Слова співчуття старих робітників мене дуже зворушили. Але все ж таки я не наважився зробити так, як радив Гладишев. «Промучусь як-небудь, — думав я, — оці два дні з Кашкетом, а потім знову повернеться мій напарник, і все буде гаразд».

Але незабаром мені довелось пожалкувати за свої вагання. Настала моя черга бігти по плитки. Вертаюсь — верх знову не набитий, а Кашкет спокійнісінько розмовляє з горновим:

— … І приходжу я, розумієш, оформлятися до Тритузного, а він мене питає: «Де ви, товаришу Єнтута, останні п’ять років працювали? І чому у вас немає довідок з останнього місця служби?» А я йому палю: «Товаришу Тритузний! Я як злякався генерала Врангеля у двадцятому році, так відтоді не міг прийти до пам’яті і цілі п’ять років не міг працювати!» Зюзя просто ахнув: «П’ять років?! Що це за нервове зворушення таке?»

Раптом до Кашкета підбіг з кліщами Турунда.

— Тобі що, особливе запрошення треба надсилати, щоб до машинки став? — сказав Лука, стаючи на мій бік.

— Прохолонувша ж плита була! — сказав Кашкет, роблячи невинне обличчя.

— Мозок у тебе прохолов, а не плита! — кинув Турунда сердито, пропускаючи мого напарника до машинки.

— А тобі що, ніколи? Поїзд на Ростов відходить? — огризнувся Кашкет, беручись до роботи.

— Авжеж, що ніколи! — закричав Турунда, з силою зганяючи лопату у гарячий іще пісок. — І все це базікання нам набридло. Ліньки тобі тут — іди звільняйся, тягай волокушу…

— Так його, ледаря! Так його! — схвально крикнув Гладишев.

Відчуваючи свою самітність, Кашкет буркнув:

— Диви, який строгий! — і став формувати.

Важко мені було розібратися в душі цього випадкового мого напарника. Чи то баляндрасником отаким лінивим був він з молодих літ, чи то й справді, якщо вірити візникові Володьці, у степ, як і раніш, дивився: чи не виринуть із-за кургану махновські тачанки?

Несподівано, порушуючи мовчання, Кашкет заспівав:

В понеділок, проснувшись з похмілля,

Стало грошей пропитих так жаль…

Стало жаль, що пропив у неділю

Пам’ять жінчину, чорную шаль…

— Кашкет у своєму репертуарі, — зауважив Гладишев.

— А що — чим не Шаляпін? — сказав Кашкет і набрав молодецького вигляду, поправляючи косинку.

— Низ уже набитий, Шаляпін, а верхньої опоки все ще не видно! — крикнув я.

Тупцяючи біля машинки, він усе ще не міг заспокоїтися:

— Навіть пісню про тебе народ склав…

— Яку таку пісню?

— А ось яку… — І шепелявим, пропитим голосом він заспівав:

Жив-був на Подолі Гоп зі смиком,

Він славився своїм басистим криком…

Адже ти з Подолу?

— Погано географію знаєш, — сказав я суворо. — Поділ — це околиця Києва, а я особисто народився в колишній Подільській губернії.

Кашкет нічого не відповів. Він силкувався встигати, перемагаючи похмілля, метушився, але мені було ясно, що ту норму, яку звичайно ставили ми з Науменком до перерви, нам ніяк не виконати.

Пісок напередодні був политий надміру. Під низом він парував, як розкритий гній навесні, і не годився для формування. Треба було перемішати його з сухим піском.

Недалеко була купа пересохлого і масного піску. Я прожогом кинувся туди і, щоб не спиняти формування, став перекидати пісок на наш бік.

— Тихше ти, окаянний! — крикнув мені у вухо Кашкет і схопив мене ззаду під лікті.

Але розмаху моїх рук йому вже було не затримати. Лезо лопати врізалось у пісок, зустрічаючи на своєму шляху несподівану перепону. Щось хруснуло в піску, наче лопата перерізала електричну лампочку.

— От ірод! Хто тебе просив сюди ніс совати? — закричав у відчаї мій напарник.

Він сів навпочіпки і став розривати тремтячими руками пісок.

Та ти збожеволів, чи що? — спитав я, все ще нічого не розуміючи.

— Я тобі дам «збожеволів»! Так дам, що своїх не впізнаєш… Чвертка була захована тут, а ти розбив її.

Кашкет підняв на долоні Жменю мокрого піску. Він підніс його до носа і став жадібно обнюхувати. Руки його тремтіли. Різкий запах горілки ствердив мені, що у піску справді була зарита пляшка.

— Ходімо формувати! — покликав я.

— А чим я тепер похмелюся в обід?

— Давай звільняй рамки! Два низи набиті.

Похмурий, насуплений, він став набивати. Але втрата чвертки непокоїла, видно, його більше за все на світі.

— І понесло ж тебе на той бік!

— А що це ти горілку в цех носиш?

— Ти, я бачу, в’їдлива людина! Недарма твій земляк розповідав, який ти противний хлопець.

— Це правда, я противний для тих, хто Радянську державу обдурює. Таким противним був, є і буду. А те, що Тиктору і тобі це не подобається, — мені це байдуже. Я вам підспівувати не буду. А якщо тобі не до душі порядки радянські на заводі, забирайся геть звідси, поки ми тебе самі не попросили.

… Кашкет і справді з обіду пішов невідомо куди: може, в амбулаторію — лікарняний лист просити, а може, по записці про звільнення. Але незабаром Федорко, пробігаючи цехом, на ходу кинув мені:

— Я відпустив твого напарника, формуй сам. Турунда допоможе тобі залити.

І ось після всієї мороки з Кашкетом настали блаженні години. Набив пару низів, повстромляв туди стержні — перебігаєш до другої машини і формуєш верхи.

Я був вдячний