Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

купі сміття, — його не проганяли. Ніхто його тут не знав. У ті часи багато блукало убогих, юродивих і сліпих дідів та баб і, за звичаєм; їх усі приймали й годували. Часом за божевільними визнавали дар ясновидіння; деякі забавляли людей піснями, скаканням; пробували й ворожити. Зносек у брудній і пошарпаній одежі саме й був схожий на таке беззахисне й кволе створіння. Кілька чоловік кинули йому по шматку хліба і по недогризеній кістці, з яких він із задоволенням висмоктував рештки шпику. Ніхто не звертав уваги, що він увесь час дивився на вежу, обходив її довкола, вдаючи, ніби щось збирав на землі. Вже зовсім стемніло, як він приліг на дерні недалеко від вежі і зник з очей. Втомлені люди дрімали біля вогнища, а сторожа дивилась на озеро; та ось із пройми вікна у вежі обережно почали спускати на землю товсту вірьовку. Вона майнула так, що її не помітили. Зносек поповз по піску і обв'язався нею навколо пояса.

Вартовий, котрий стояв на березі, помітив темну тінь на стіні; здавалося, гладеньким муром повз величезний павук. Це міг бути тільки дух. Тінь все підіймалась угору й підіймалася, нарешті наблизилась до отвору; тихо відчинилась віконниця, і тінь уже майже зникла, як раптом сміливий бортник випустив стрілу; почувся пронизливий крик, і все затихло.

Зносек, якого встигли втягнути у вікно, лежав на другому поверсі вежі і стогнав; стріла йому вп'ялася в шию. Підбігла одна з жінок і витягла її, але кров усе ще лилась. Дали губки й шмаття, щоб перев'язати рану. Буркочучи, підійшов Хвостек і копнув його ногою.

— Чуєш, ти, був у князя Мілоша?

Зносек тихо стогнав.

— Був, — нарешті, після тривалої паузи, прохрипів він: важко було йому говорити. Стріла глибоко застрягла й поранила горло… за кожним промовленим словом кров цибеніла з рота. Він дивився на Брунгільду, як на свого господаря здихаючий пес, підповз до її ніг, обхопив їх руками, поцілував і сконав. Кілька разів Хвостек копнув його ногою, та він уже був мертвий. Проклинаючи труп, князь відійшов. Княгиня наказала накрити небіжчика полотняною хусткою. Врешті його, мов непотріб, скинули з вежі в озеро.

На четвертий день старший смерд висунув голову з верхнього вікна і почав паплюжити, клясти і лаяти кметів, погрожуючи їм кулаками. Обложники сміялись йому у відповідь.

— Сучий сину! — кричали вони. — Що, голод тобі роззявив пащу? Мабуть, доведеться змилуватись над тобою, чогось дати попоїсти, щоб не так скаженів!

І хлопці, сміючись і глузуючи, прив'язали до довжелезної тички шматок конини, відрізаної із здохлої пікапи, і простягли смердові. Він знав, що то за м'ясо, але вхопив його обіруч і зник.

— Видно, голод уже їм дався взнаки! — сказав Мишко Кривава Шия. — Ану, побачимо, що далі буде!

Вночі молодші з цікавості підкрались під мури і приклали до стін вуха; їм здалося, що там щось лопотіло й гуло, немов бджоли, зачинені у вулику, а потім долинув стогін, і все замовкло.

На шостий день раптом почувся лемент, шум і плач, — всередині, мабуть, ішов запеклий бій, аж стіни двигтіли. Кілька разів пролунав розпачливий крик, ніби з ним відлітало життя: розлігся в повітрі й замовк, мов обірвана в гуслях струна. Потім знов у вежі щось метушилось і гупало, з шумом летіло додолу, падало й розбивалось. Та ось запанувала тиша. Інколи у вікнах показувалися і зникали бліді обличчя; люди широко роззявляли роти й висолоплювали язики, ніби хотіли надихатись повітрям, але ніхто не просив милосердя й пощади..

На десятий день вежа замовкла; круки підлітали до вікон і то сідали, то рвалися всередину, голосно каркаючи. Відганяли їх стрілами. Відлетівши на мить, поверталися знов і кружляли біля вежі з другого боку. Мишки наказали викликати обложених на переговори, але ніхто не озвався. Пройшло ще чотири дні. На вежі не видно було сторожі, всередині стояла гробова тиша. Декому це очікування набридло, хотілося, щоб швидше все закінчилось. Остогидло дивитись на мур, пускати стріли у ворон, прислухаючись до тиші.

Мишко Кривава Шия наказав позв'язувати драбини. Його челядь, знайшовши на попелищі старі ворота, приставила три драбини до входу і, тримаючи над головами ворота, щоб хоч трохи захиститись від каміння, яке могли кидати згори, почала підійматись угору. Драбини зв'язали; ніхто не показувався. Дістались до запертого входу; ніхто його тут не обороняв. Почали рубати, розбивати, проламувати дерев'яний щит — ізсередини не відповідали. З усіх боків поприставляли драбини; тим часом під ударами молотів і обухів щит відхилився, посунувся всередину і з глухим шумом покотився на дно.

У вежі було темно, наче в могилі, тихо, як уночі на жальнику; ні душі не видно; трупний сморід бив у ніздрі. На самому дні лежали купи побитих, потрощених, посинілих, гниючих тіл; риштування і балки, з якими вони провалилися, придавили тих, що потрапили під спід, інші ж, падаючи, повбивалися.

На верхньому поверсі лежали два тіла — Хвостка і його жінки, померлих від голоду чи отрути, — тіла були в синіх плямах.

Ніхто тут живим не залишився. Видно, на збунтований люд з верхнього поверху скинули поміст, завалений камінням, і він, з гуркотом падаючи, зім'яв під собою людей. Двоє тільки, Муха та старший смерд, лежали по кутках; їх залишили, щоб вони сконали голодною смертю.

Коли обложники вдерлись до вежі, весь табір озвався шаленим криком. Кмети та їхні слуги вже сумували за домівками і сприйняли перемогу з величезною радістю. Мщпки підняли вгору шапки; потім почали ритися в руїнах, шукаючи захованих скарбів Хвостка; люди, розбігшись, рознесли по общинах вість, що в городищі віднині панує лише вороння.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І

У спустошеному городищі Хвостка кмети мали скликати віче, як тільки місяць буде на підповні. Однак за три дні до цього, — місяць ще не виповнився як слід, — старійшини почали збиратись по хатах і обійстях, радитись і сперечатися. Із усього видно було, що на цьому попелищі, яке бачило стільки страхіть, віче не відбудеться спокійно.

Сцібор, їдучи до своїх, зупинився біля двору П'ястуна, щоб і старого взяти з собою.

— Нічим я вам там не прислужуся, — відповів йому син Кошички. — Волію краще за вуликами доглядати…

Сцібор усміхнувся й похитав головою.

— Нам, милий отче, і потрібна ваша мудрість бортника, — сказав він, — бо у нас не на годину, а на страшну завірюху заноситься. Людей Лешкової крові, всіляких його далеких родичів, залишилось багато, та й серед наших кметів і витязів чимало є таких, що