Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?, Панас Мирний"

— Чували новину?

— Яку?

— Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...

— Господи боже! — шепче Мотря, зітхнувши.

— А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не повели, а він повів... Сам уперед іде, а ззаду голова а соцькими... А він їм щось так вичитує, так вичитує!..

Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дми-тренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей... А далі не видержала, залилася сльозами :

— Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..

— Та чого ти, Мотре, так себamp; мучиш? — обізвалася баба. — Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?

Не чує Мотря утіхи, — плаче... Далі встала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.

— Куди ти, Мотре? — питає баба.

Ні слова Мотря, — пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.

Сусіда, — ще молода молодиця, — якось болізно усміхнулася, зглянулась з бабою й нічого не сказала... Тихо та важко стало в хаті, як у льоху... Бабина онука Христя, — дівка сімнадцяти літ, — низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило всіх... Голова в кожної схилилася; очі вниз потупились... Кожна щось думала сама про себе...

— Що-то — мати! — через скільки часу глухо промовила баба... — її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..

Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.

Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі, залізом перевиті віконця, — та плаче-плаче... "Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?.."

Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...

— Голова приказував — нікого не підпускати, не то що... аж поки не приїде становий...

— Я на одну хвилину, мій голубе! — молить Мотря.

— Не можна, матусю, й ключ узяв з собою... Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, і на пана, жаліла і на соцького; жаліла на увесь мир — на панів, що давлять мужиків, на мужиків, що пруться в пани... Материне серце заклекотало прокльонами на весь світ! Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву...

А Чіпці з товариством — байдуже! У чорній завели жарти.

— От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно... Спи собі, — соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав...

— Якби сюди горілки з піввідра, — одказує Матня, — то хоч би й довіку сидіти...Попивав би потроху, заїдав варениками та спав...

— Де б же ти взяв? — питає Пацюк.

— Голова б приніс... він з людей надрав, а нам — оддав!

— Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду, — увернув Лушня.

— А справді холодно... От би погріться! — знову за своє Матня.

— Грійся — в тісної баби!

— Цур їй!.. Якби горілка... То й баби не треба!

— А мені якби дівчина, — каже Лушня.

— То й я б до тебе пристав у прийми, — шуткує Пацюк.

— А знаєте що, братця? — не слухаючи їх розмови, каже Чіпка. — Як тільки розв'яжемось з цим ділом, у першу ж ніч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як! Хай знає, погань, що він не хто-небудь, а наш брат Савка — тільки що наздирав з бідоти, дукачем став... Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне...

— Добре! їй-богу, добре! — провадять усі в один голос. — Як липку, облупимо... Та й писаря завряд...

— А то — дивись пак: хотів мене в'язати! — Я тебе, — кажу, — сучого сина, як зв'яжу, то й довіку не розв'яжешся!

— Та ну-бо... так і сказав?

— Їй-богу! А за що ж він мене в'язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже — й на вірьовку... Страхав тюрмою... Побачимо, — кажу, — хто там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро заїдає.

— Що ж він? — питав Лушня.

— Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ...

— Ну, а розкажи нам, — обізвався Пацюк, — як ти впорався з сторожем... то теж чоловік ручий.

—Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав...

— То ти таки добре його попом'яв?.. — пита Лушня.

— Та знатиме, що в добрих руках побував... Як насів, то тільки стогне, — вже й не кричить, як спершу, а тільки стогне...

— От і пропав чоловік! — каже Пацюк.

— Хай не лізе, куди не слід! — одказав Матня за Чіпку.

— І то правда, — закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий давай його розпитувати.

— Знать — не знаю, відать — не відаю! Я, — каже, — чотири дні вже й з хати не виходив.

Покликали других. І ті те ж саме: — не знаємо, вперше чуємо!

Одвели їх знову в чорну; знову замкнули на замок двері. Становий поїхав, а їх звелів ще кріпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.

Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. їсти їм дають... чого ще? Лежать собі, висипляються, та точать один одному баляси з баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.

— Чого ти, Якиме, журишся? — питають його. — Та хай увесь мир зійдеться та доказує, то й то нічого не вдіє: не були й не знаємо нічого... от і все!

— Та не в тім, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертин день, як горілка в роті була... аж уха попухли...

Сміх та регіт піднявся в чорній від такого тяжкого суму; а Яким знову за своє:

— Сміються?! І якого біса їм смішно?! Хіба не правда, що уха попухли?.. їй же ти богу, поробилися як вареники завбільшки... А їм смішно!!