Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

- Ти не говорив. – а історія цікавою стає, тепер не має сумнівів, що Олена знала, що робить. Пригадалось  як напрошувалась зі мною додому їхати.

- Мало таких випадків є, чи що? Певне, коли зрозуміла, що зі мною нічого не вийде на тебе оком кинула. Не хвилюйся я з нею розберусь. Ти думай як будеш Біланову заспокоювати.

- Нехай. Що будеш з нею робити?

- Що? Що? Звільню звичайно.

- Не спіши. Коли повернусь з Франківська хочу таки з нею поговорити. Потім роби як знаєш. До того часу ні про що не заїкайся. Добре? – збираюся закінчити розмову.

Та в голові з'являються нові ідеї.

- Макс, коли ми встановимо обладнання і введемо його в експлуатацію, то я тут не так вже й багато роботи буду мати чи не так?

- Ну... в принципі так. Якщо не захочеш взяти на себе моєї роботи?

- Я не проти покласти на себе обов'язки керівника, але не тут.

- Хааах. Так і знав... – сміється, просто відчуваю, що шкіриться Потоцький. – Та це трохи не вчасно. Я Олену звільню, ти поїдеш. Павло логістикою займається, а Алекс тільки на відсотки чекає. Я сам тут не вигребу, поки знайду людину, котрій зможу довіряти.

- А якщо я тобі таку знайду? Надійну людину? – запитую. А в голові вже вимальовується план дій.

- Ну якщо знайдеш. Введеш в курс справ, то нехай. Так і бути... – погоджується Макс.

- Домовились. До завтра тоді?

- Давай. До завтра.

Завершую розмову. А сам уже думками в дорозі. Хоча перша половина завтрашнього дня буде зайнята справами фірми. Та все ж зовсім скоро побачу свою Аліну.

Доброї ночі, мої дорогі!!!

Щиро вибачаюся, що так затрималась з викладкою тексту.  Цього тижня, швидше за все, перерви також будуть довші (((. 

Я трошки хворію популярною нині хворобою, і хоч без тяжких ускладнень, та втому ніхто не відміняв(((