Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

*

— Звичайно, ви мусите трохи відпочити, — сказала фрау Бреннер наступного ранку за сніданком (підозріло схожим на вечерю).

Клара «стояла на роздоріжжі». Вона закінчила свій мистецький вишкіл і не знала, куди податися далі. Вона рвалася полишити дім і «жити як митець», тільки бурчала, що «в Німеччині мистецтвом не заробиш».

У Клариній кімнаті було кілька її полотен — великих і різких абстракцій, що не в’язалися з її ласкавою, погідною вдачею. Урсула не могла уявити, як таким заробити на життя.

— Може, мені доведеться викладати, — сприкрено сказала вона.

— Краще смерть, ніж така наруга, — погодилася Урсула.

Інколи Клара підробляла, виготовляючи рамки для фотостудії на Шеллінґштрассе. Там працювала донька знайомої фрау Бреннер, яка й закинула за неї слівце. Клара з тією донькою, Євою, разом ходила у дитсадок.

— Але рамки — це не мистецтво, — сказала Клара.

Власник студії, такий собі Гоффманн, був «особистим фотографом» нового канцлера, «тож я близько знайома з його рисами», пояснила Клара.

Бреннери теж грошима не розкидалися (мабуть, тому і здавали кімнату Урсулі), а всі Кларині знайомі були бідні як церковні миші. З іншого боку, у 1933 році всі були бідні як церковні миші.

Попри брак коштів, Клара постановила, що решту літа вони проведуть по-панському. Вони ходили в чайну «Карлтон» і кафе «Гек» при Гофґартені, де ласували Pfannkuchen і пили Schokolade, доки їм не ставало млосно. Вони годинами кружляли Англійським садом, так що аж обличчя червоніли на сонці, а тоді купували морозиво чи кухоль пива. Вони також веслували і плавали з друзями Клариного брата Гельмута, невпинним хороводом Вальтерів, Вернерів, Куртів, Гайнців і Герхардів. Сам Гельмут був у Потсдамі — кадетом, Jungmann у новій військовій школі, яку заснував сам фюрер.

— Він дуже серйозно ставиться до партії, — пояснила їй Клара англійською. Її англійська була доволі добра, їй подобалося практикувати з Урсулою.

— До карт? — перепитала Урсула.

Клара труснула головою і розсміялася.

— Ні-ні, до політичної партії, до нацистів. Ти що, не знаєш, що з минулого місяця це — єдина дозволена партія?

«Коли Гітлер прийшов до влади, — повчально писала їй Памела, — то підписав Закон про надзвичайні повноваження, німецькою Gesetz zur Bekebung der Not von Volk und Reich, що можна перекласти приблизно як Закон про боротьбу зі скрутою народу і Райху. Отака бучна назва для повалення демократії».

Урсула безжурно писала у відповідь: «Але ж демократія знову повернеться, як завжди. Минеться й це».

«Якщо нічого не робити, то не минеться», — відповіла Памела.

Памела весь час щось бурчала про Німеччину, але нею легко знехтувати, якщо можна проводити довгі жаркі дні, засмагаючи з Вальтерами, Вернерами, Куртами, Гайнцами й Гергардами, ліниво витягнувшись при міському басейні чи на березі річки. Урсулі не подобалося, що ці хлопчаки гасають майже голі, у коротесеньких шортах чи тісних плавках.

Вона виявила, що німці, загалом, не соромляться роздягатися перед іншими.

Була серед Клариних знайомих і інтелектуальніша когорта — друзі з академії мистецтв. Ці зазвичай віддавали перевагу темним димним кав’ярням чи власним обшарпаним квартиркам. Вони багато пили й курили, а ще без упину говорили про мистецтво й політику. («Отже, в цілому, — писала вона до Міллі, — завдяки цим двом групам я здобуваю різнобічну освіту!»). Кларині друзі з академії були зачухані дисиденти й недолюблювали Мюнхен — виявляється, це осердя «дрібнобуржуазної провінційності» — і весь час говорили про те, щоб перебратися до Берліна. Вони взагалі багато говорили, а робили мало.

А Клара загрузла в апатії. Вона «зациклилася» на потаємній закоханості у професора-скульптора, але той саме відпочивав із родиною у Шварцвальді. (Вона неохоче визнала, що «родина» — це дружина і двоє дітей). Клара сказала, що чекає, коли все якось вирішиться саме. І тут зволікання, — подумала Урсула. Хоча хто б казав.

Урсула досі була «незаймана», як казала Сильвія. Не з моральних міркувань — просто ще не зустріла нікого, хто їй достатньо сподобався б.

— Для цього не треба, щоб він тобі прямо подобався, — розсміялася Клара.

— Звісно, але мені так хочеться.

Натомість вона притягувала неприємних типів — чоловік у потягу, чоловік на алеї — і боялася, що вони бачать у ній щось, чого не бачить вона сама. Порівняно з Кларою, її друзями-митцями й побратимами відсутнього Гельмута (які, власне кажучи, трималися просто-таки взірцево), вона почувалася сухуватою і дуже англійською.

Ганна з Гільдою переконали Клару й Урсулу сходити з ними на якесь дійство на місцевому стадіоні. Урсула чомусь подумала, що на концерт, а насправді виявилося, що на збори Гітлер’югенду. Попри оптимізм фрау Бреннер, БДМ не відвадив її доньок від хлопців.

Урсулі ці шереги здорових рум’яних хлопчаків були всі на одне лице, зате Гільда й Ганна без упину тицяли одна одній у Гельмутових друзів — тих самих Вальтерів, Вернерів, Куртів, Гайнців і Герхардів, які валялися при басейні майже голі. У бездоганному строї (теж короткі-прекороткі шорти) вони виглядали як затяті й вишколені бойскаути.

Вони багато марширували й співали під духовий оркестр. Хтось пробував виголосити промову в такому само декламаторському стилі, як у фюрера (безуспішно), а тоді всі зірвалися на ноги й заспівали «Deutschland über alles». Слів Урсула не знала, тож промугикала собі під ніс «Тебе славімо» на гарну мелодію Гайдна — цей гімн часто співали на шкільних зборах. Коли співи скінчилися, усі гукнули «Sieg Heil!» і відсалютували — Урсула з подивом піймала себе на тому, що приєдналася до натовпу. Клара аж за боки схопилася від сміху, побачивши цю картину, але сама, як відзначила Урсула, руку теж підняла.

— Це я про всяк випадок, — безжурно пояснила вона. — Не хочу, щоб мене підстерегли на шляху додому.

*

Ні, спасибі, Урсула не хотіла лишатися з Vati і Mutti Бреннер у жаркому пильному Мюнхені, тож Клара покопирсалася у своєму гардеробі і знайшла синю спідницю й білу блузу, що відповідали вимогам, а лідер групи, Аделаїда, поділилася запасною армійською курткою кольору хакі.

Костюм завершив трикутний шарф, протягнутий через шкіряне декоративне кільце «турецька голова». Урсула дійшла висновку, що їй це пасує. Аж пожалкувала, що не була в дівчатках-скаутах — хоча там, мабуть, не досить просто носити форму.

У БДМ брали тільки дівчат до 18 років, тож ані Урсула, ані Клара вступити не могли — за словами Ганни, вони вже «старі пані», alte Damen.