Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

— Ти спиш?

На порозі спальні стояла Софія. Ох, ця її манера заходити, не постукавши. Перший здогад нажахав його: вона прийшла кохатися. Другий був не ліпший: дружина хоче миритися. Він більше не міг насолоджуватися близькістю з нею. Їхні сварки, розлучення, їхня війна за дітей зруйнували колишню ніжність, перекреслили будь-які спільні переживання. Єдине, що вони ще могли поділяти, — це любов до Міли й Лоренцо, але мусили залишатися на значній відстані одне від одного, як на дуелі.

Насправді ж, після смерті Монтефіорі навіть їхня взаємна ненависть поступилася місцем порожнечі, у якій був свій шарм. Буддистське зречення? Атараксія[83] давньогрецьких філософів? Вони вже нічого не відчували одне до одного, і це, можливо, було єдине, що могло довго тривати в майбутньому.

— Я міркувала про ту «Мареа», — Софія сіла біля нього й поставила ноги між колон парапету.

Вона неквапно запалила цигарку. Лоїк зітхнув із полегшенням: просто невеличка нарада між розмовами зі слідчим.

— Автівку не орендували, й Балаґіно вона не належить.

— Звідки ти знаєш?

— Кожен приїхав на зустріч власним транспортом: мій батько, Балаґіно, той невідомий.

— І що?

Запах тютюну змішувався з пахощами ночі. Лоїк подумав про гіркий дим сільських вогнищ, що повзе долиною. Це тремтіння розжареного повітря завжди викликало в нього дивну радість. Запах смерті…

— Машину йому позичили в готелі. Безкоштовна послуга. У Флоренції її іноді пропонують клієнтам, чиї автівки поламалися. Завтра вранці обійдемо готелі, щоб це перевірити.

Запала тиша, яку порушувало ритмічне скрекотіння жаб. Серйозні, похмурі звуки, дисонанс. Тепер Лоїк побоювався, що Софії спаде на думку вдатися до спільних спогадів про все, що колись відбувалося в цій великій віллі, або — ще гірше — якось виказати приязнь. Інший варіант, не менш виснажливий: вона може почати співчутливо розпитувати про відчуття після «зав’язки».

Софія ж, цілком у своєму стилі повідомила останнє, що він міг би передбачити:

— Я спала з твоїм братом.

Лоїк здригнувся й нарешті глянув на неї. Незворушний, бездоганний профіль, ніби намальований однією лінією. І ці бісові азійські очі, що за будь-яких обставин надавали їй неоднозначності, загадкового й колючого виразу.

Лоїк відразу пригадав: його братик-мачо завжди нерівно дихав до своєї недоступної невістки. Вона втілювала все, чого він не мав: шляхетність, витонченість, снобізм. Але Софія — чим її міг привабити брутальний флік? Власне, досі Лоїк так і не дізнався, що їй насправді подобалося.

— Коли? — запитав він, як усі на землі рогаті чоловіки.

— Минулого вересня.

— Просто в розпал подій із Людиною-цвяхом?

Її мовчанка означала ствердну відповідь.

— Довго це тривало?

— Ні.

— Усе скінчено, чи ви ще не вирішили?

Вона тихо засміялася. Спосіб донести, що вона й сама не знала відповіді.

Лоїк не мав чого додати. Вони розлучилися. Софія вільна, і він не відчуває нічого подібного до ревнощів. Урешті-решт, волів уявляти свою колишню в обіймах брата, ніж з одним із тих блискучих галасливих сорокарічних чоловіків з італійської еліти. У першу чергу він думав про своїх дітей. Якщо все обернеться серйозно, Міла й Лоренцо просто частіше бачитимуть свого дядька, завжди незграбного в спілкуванні з ними, але доброзичливого.

Головне, що Ерван уособлював надійність, сімейність — усе, чим сам Лоїк не володів. В ім’я своїх дітей він був готовий передати естафету. Сама думка про цей зв’язок заспокоювала його, так само, як його завжди тішило те, що Ерван поряд із Ґаель, що він стежить за її витівками, захищає її, поки сам Лоїк затято обдовбується в якомусь сквоті чи торгує сракою в надії підчепити СНІД.

Раптом він зрозумів, що насправді відчуває, і від цього його занудило. На борт піднявся брат, тож Лоїк міг кинутись у воду.

Нарешті померти.

Давно вона так добре не проводила вечір.

У нічній мандрівці її захоплювало все. Таємна вилазка разом із цією дівчиною, яка вдягалася в «Emmaüs».[84] Безлюдне передмістя, що нагадувало залитий бетоном мурашник. Вулиці, якими вона ще цього ранку проїздила в таксі слідами Катца. Це давало їй фору перед Одрі. Навіть машина флікині, роздовбаний «Хюндай», пропахлий макдаком, у її очах огорнувся екзотичним шармом. Єдиним мінусом було те, що цербери досі ходили за ними хвостом, але, врешті-решт, їм могло знадобитися підкріплення.

Її вбрання також було винятковим: чорний спортивний костюм, який надягала тільки в спортзал. Вона була Ірмою Веп, героїнею «Вампірів» Луї Феяда, яка прослизає в оселі, аби сіяти там хаос і смерть.

А ось і цвинтар.

Вони проїхали повз браму, припаркувалися неподалік. Потім повернулися й без труднощів перелізли паркан, ігноруючи янголів-охоронців Ґаель, які остовпіло спостерігали. За кілька секунд уже були по той бік муру — ніби пірнули у великий басейн, повний каменю й тиші.

— Туди, — прошепотіла Ґаель.

Уночі одноманітні картини кладовища особливо впадали в око. Сотні могил того самого бляклого кольору, майже ідентичні. Вічний спальний район.

— Тобі весело, еге ж? — трохи роздратовано запитала Одрі.

— А тобі ні?

Поліціянтка не відповіла. Нарешті наблизилися до склепу Юссено і натягнули хірургічні рукавички. Будівля здалася Ґаель масивнішою, ніж зранку, — і набагато похмурішою.

Двері з кутого заліза, просто з фільму про античні часи, подовбані великими чорними заклепками. Одрі відкрила свою сумку. Там лежала купа всілякого залізяччя, яку ця тендітна тридцятирічна жінка досі тягала на собі без жодних нарікань.

— Пильнуй, чи нема охоронця і чи ніхто не йде.

Ґаель послухалася й почала вдивлятися в алейки, тіняві зони між хрестами. Кам’яний ліс відповів їй байдужим крижаним поглядом. Тим часом Одрі порпалася в замку, стиха лаялася, дедалі