Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— У жодному разі, — заперечливо похитав головою Миронович. — Заради конспірації.

— Зрозуміло. Маю честь кланятись, — генерал приклав руку до козирка. — За вечерю спасибі. Було смачно і майже достатньо, — він розсміявся. — Генеральський жарт.

XXIX

— І-і-і-є! — протягла, а потім вигукнула у мобілку щаслива Роксана, телефонуючи Мироновичу. — Рибка впіймалася на гачок...

Роксана й справді, коли телефонувала Вітольду, стояла на березі Десни зі спінінгом в руках, що вигнувся, мов знак запитання. Щука спіймалася невеличка. Грамів на триста-чотириста, але і з такою доводилося вовтузитися, морочитися.

— Щука грає, серце крає, — Роксана від задоволення та азарту аж підстрибувала. Оператор Василь Береза, мов той песик, що хоче залізти у воду, але боїться змокнути, бігав по березі з підсакою і щось емоційно скавучав.

— Викинь підсаку, — гукала до нього Роксана, тримаючи спінінг над головою. — Візьми камеру. Камеру візьми. Глянь, які щука «фортелі» викидає.

Оператор разом з водієм заходилися допомагати Роксані. Щука «давала свічки», як висловився водій Вадим, — одну, другу, третю. На третій її тільки й бачили. Роксана з несподіванки ледь не впала навзнак на траву. На кінці жилки — ні блешні, ні щуки.

— Перекусила. Точно перекусила... Щука ж яка! Не менше ніж кілограмів зо п’ять, — підсумував Вадим.

— Ти хоч мене і її зафіксував для історії? — запитала Роксана.

— Мамочко, ображаєш! — оператор вдав, що й справді образився. — Все в кращих традиціях Голлівуду.

— Це правда, — погодився Миронович, коли Роксана, прибувши додому, впала в крісло і повторила перед Вітольдом фразу оператора. — У кращих традиціях Голлівуду, Тольде. Ти бачив би, як він цілував Богородицю. Тричі. Тоді перехрестився і сів до столу. Ласували тістечками з запеченими горішками і чорносливом. Знала б я меню наперед, і горішки ще трохи підмастила. Дуже вже він на них западав. Тільки під зубами хрумтіли. Тепер телефонуй своєму Пацюку. Аби нас не смикали, що і як, уся чорна тінь має впасти на генералів. Скільки їх там має бути?

— Я наказав — не більше двох. Де троє — там таємниці нема. Пацюк пообіцяв.

— Хай ініціатива йде тепер від них.

— У штабі кандидата ми маємо свою людину. Обробка вже пішла. Кандидат опирається. Гонор, амбітність. Але й свої підгавкували — з силовиками, мовляв, не завадить подружити, якщо вони самі пропонують свої послуги. Він, здається, дав згоду на зустріч...

— А якщо операція «Пігмей» не пройде?

— Любий, ти сумніваєшся у моєму генії? — Роксана сіла йому на коліна.

— У твоєму генії я не сумніваюся, я сумніваюся в якості отрути пігмеїв.

— Можеш ставити знак якості. Побачиш, яке він матиме після поцілунка обличчя. Мама рідна не впізнає.

— А звідки тобі відомо? Ти так говориш, ніби вже когось отруювала чи ставила на комусь експеримент? Звідки така впевненість?

Роксана довго мовчки дивилася на нього, ніби підшукувала відповідь у його ж запитанні. Потім мовила:

— Любий, я жила серед пігмеїв. Я бачила їхній запал у роботі... Краще приспи мене... Приспи, мов малу дитину, любий. У мене такий позаду важкий день. Вибач, якщо моя активність сьогодні поступиться місцем пасивності.

Він не наполягав. Скинув з її ніг черевички і відніс дружину до спальні. Роксана спала тієї ночі мов приспана пігулками для сну. Миронович крутився, виходив на кухню, несподівано закурив, чого з ним не траплялося раніше. У душі вирували цунамі, як він сам визначив свій стан. Заснув аж під ранок, саме тоді, коли прокинулася Роксана — бадьора і енергійна. Вона торкнулася його плеча. Це його роздратувало.

— Скільки можна спати, сплюшко?

— Я щойно заснув, — крізь дрімоту промовив він. — Не чіпай мене, будь ласка.

— Я вагітна, Тольде, — раптом сказала вона. — Вагітна тобою, коханий.

— Ти жартуєш?! — він протер очі.

— Це так само серйозно, як те, що я тебе безмежно кохаю.

— Ми ж, здається, береглись?

— Що сталося, любий?

— Я цілу ніч не спав.

— Чому, коханий? Ми матимемо дитину. Ти маєш підстрибувати, — вона притягла його до себе і поклала його голову на свої оголені груди. — Коли Петро Перший — цар московський погано почувався чи на нього нападала меланхолія, його Катюша, здається, так звали цареву дружину, прикладала цього миршавого царика-реформатора до своїх великих грудей, і він згодом через те став імператором. І ти, любий, станеш. Станеш. Повір мені, станеш. Мені про це шепочуть не тільки мої груди, губи, а й — інтуїція. Це єдине, що мене ніколи не зраджує...

— І все-таки, дай мені зараз трохи поспати... Увечері про все поговоримо...

— І про «таємну вечерю»?

— І про «таємну вечерю», люба, — очі його злипалися і йому здавалося, що в склянці з водою було щось снодійне. Йому давно так не хотілося спати.

Прокинувся Миронович по полудню. Роксана виїхала зранку на студію. Принаймні, про це свідчила її записка з рожевою копією її губ і, як завжди, з численною абревіатурою — ЦК, ЦК, ЦК, ЦК, ЦК, ЦК. Вітольд пам’ятав, що у перші дні їхнього знайомства, коли вона підсовувала в його кишені серветки зі слідами губної помади з її губ і оцим загадковим ЦК, ЦК, ЦК, яке він не міг розшифрувати, але так легко розшифровувала Альбіна, ляскаючи після таких Роксани них записок його по писку.

— Цілую, Куріпко! — саме так розшифровувалися ці дві літери. Вони тепер у нього викликали не любов, а тільки неприязнь. Чому? Він цьому не міг дати пояснення. Може, тому, що він пам’ятав про домовленість між ним і Роксаною.

— Скільки разів написано «Цілую, Куріпко», стільки разів ти, Таліку, маєш поцілувати папірець, поки помада не зітреться, а в серветці не утвориться дірочка, — наказувала вона.

Повертаючись додому, вона вимагала звіту. Він мав показувати їй серветку, аби вона переконалася, що білосніжний папірець зі слідами рожевої помади зацілований до дірочок.

— Де твій звіт? — казала вона, повисаючи у нього на шиї і обціловуючи його.

Мироновичу сьогодні папірця