Читати книгу - "Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)"

Відповідь: Пеньковський не був зрадником. Він діяв не з власної ініціативи і не заради грошей, а за наказом начальника ГРУ генерала армії Сєрова.

Запитання: Як радянська контррозвідка змогла виявити зраду Пеньковського?

Відповідь: Вона не могла ніяк. Тільки допомога з-за океану могла його розкрити. Причому швидко й повністю.

Запитання: Чому керівники КДБ не прийняли рішення про арешт Пеньковського відразу після того, як стало ясно, що він працює на Великобританію і США? Це стало ясно 18 грудня 1961 року, але Пеньковський продовжував передавати цілком таємні матеріали у величезних кількостях до самого моменту арешту 22 жовтня 1962 року. Чому керівництво КДБ не припиняло ці дії?

Відповідь: Фрол Романович Козлов, людина номер два в радянському керівництві, намагався використати справу Пеньковського проти керівництва Радянської Армії і проти Хрущова, який був людиною номер один.

Запитання: Чому Пеньковський не був узятий на місці злочину, чому він був заарештований просто на вулиці, а не в момент передачі таємних матеріалів?

Відповідь: Вищі керівники Радянського Союзу в особі Хрущова, Брежнєва, Косигіна і Мікояна дізналися про справу Пеньковського тільки в момент різкого загострення кризи.

Епілог

Через вісім років після страти полковника Пеньковського я поступив на Перший факультет цілком таємної Військово-дипломатичної академії Радянської Армії. На той самий факультет, який колись закінчив полковник Пеньковський Олег Володимирович. Пам'ять про нього жила, як в академії, так і в Головному розвідувальному управлінні Генерального штабу, для якого Академія кувала кадри.

Ні для кого в керівництві ГРУ і Військово-дипломатичній академії не було таємницею, що Пеньковський виконував наказ своїх командирів, хоча в офіційних виступах, на практичних заняттях і лекціях всі вони повинні були таврувати і проклинати підлого зрадника. Зате в приватних розмовах іскоркою постійно проскакував натяк: не все так просто, хлопці...

Вдивіться в це обличчя. В 1963 році, відразу після процесу, широким народним масам показали уривки кінохроніки з зали суду. А ми через багато років мали можливість дивитися ці матеріали в набагато більш повному обсязі.

Мене вразила посмішка Пеньковського в останній момент, коли після оголошення смертного вироку його виводили з зали суду. Це була посмішка щасливої людини.

Як же так? Смертника ведуть на страшну кару, а він щасливий!

З іншого боку, врятувати від загибелі хоча б одну планету, хай і не найбільшу, але найгарнішу, - хіба цього не достатньо для повного щастя?

Післямова

Тільки сьогодні можна підвести остаточні підсумки й оцінити події того великого десятиліття, їх вплив на долі країни та світу. Наше нинішнє життя зіткане з наслідків тих рішень, які були прийняті країною, її керівниками, народом, кожним з нас, які жили в ті роки.

Ніде у світі не було такої величезної прірви між реальним станом справ і обіцянками влади: у світлому майбутньому все для вас, громадяни, буде за потребами, а зараз - картки на продукти жахливої якості.

Але Москву не можна було кривдити. В Москві іноземці. Їм треба було показати, що в Москві іноді продається ковбаса. І хліб у Москві майже без черги. Іноді продають яйця, молоко і навіть м'ясо!

Система була простою і зрозумілою. Вся країна годувала й одягала Москву. З цілої країни в Москву звозили м'ясо та масло, сири і ковбаси, одяг і взуття, яйця і молоко, сир і сметану. А потім населення всієї країни з'їжджалося до Москви, все це скуповувало і розвозили назад по всій країні.

Люди приїжджали в столицю здалеку, ставали в черги з ночі, стояли весь день, до вечора купували шматок сиру, який чомусь називався голандським, ковбасу, вироблену з невідомого продукту, пральний порошок, і вночі поверталися додому. Щовечора з Москви в усі кінці країни вирушали сотні поїздів, доверху напханих щасливими людьми, яким вдалося урвати шматок. В народі ті потяги так і звалися - ковбасні.

Кремлівському керівництву з цим треба було боротися. А то приїжджі вимітали весь товар, спустошуючи магазинні полиці. Москвичі ображалися. Останній вождь Радянського Союзу Михайло Горбачов був страшенно талановитий. Знайшов вихід. Ввів у Москві «Візитну картку покупця». Ти живеш у Москві, тобі дають таку картку, йдеш у магазин і купуєш усе, що хочеш. А не живеш у Москві - не отримаєш картки покупця! Штовхайся в черзі хоч місяць, тобі нічого не продадуть.

В Горбачова був невеликий недолік: він ніколи не задумувався над наслідками своїх геніальних рішень.

Так, у Москві ввели «Візитні картки покупця», і приїжджим нічого без тієї картки не продають. Але тоді приїжджим нікуди подіти свої гроші. У своєму місті нічого немає, а в Москві чужим продавати не велено. Що ж робити з грошима, на які нічого не можна купити? Керівники радянської торгівлі швидко зметикували, як ситуацію використовувати. Навіщо продавати власнику «Візитною картки покупця» шматок мила за державною ціною, якщо у країні надлишок грошей і на чорному ринку цей товар заберуть за набагато вищою ціною?

І всі товари пішли наліво. Магазини Москви спорожніли.

В геніального рішення товариша Горбачова був і інший наслідок. Чужі в Москву їздити перестали, їм все одно тут не продають. І тоді далеко від Москви стало зовсім нічого їсти. І люд по провінціях заворушився. І якщо що, то громити керівництво будуть саме там, де немає «карток покупця», де порожні магазини: у Володимирі і Ярославлі, в Рязані й Тулі, в Куйбишеві та Калініні.

Місцеві князьки занепокоїлися: в разі голодного бунту бити ж нас будуть, а не московських вождів! І обурилися: нашим людям не можна в Москві навіть смердючу ковбасу купувати! Гаразд. Але звідки вона в Москві? Не на Красній же площі корів і свиней вирощують. І не на вулиці Горького. А де? Та в нас же! Ми, сусідні області, Москву годуємо, відправляючи туди продукти. Ні вже, голубчики, ви в Москві як хочете, але м'ясо з моєї області відправляти в Москву не буду. А то якби повстання, кого за ноги повісять?

І сусідні області перестали постачати Москву продовольством. Тоді жителі Москви образилися: та що ж це відбувається?

Отже, держава друкує гроші, на які нічого купити не можна. Що робити вождям? У січні 1991 року Генеральний секретар ЦК КПРС, Президент СРСР Михайло Горбачов підписав указ про вилучення з обігу в триденний термін 50 - і 100-рубльових купюр зразка 1961 року. Зарплата інженера в той час - 150 рублів на місяць. Люди працюють, створюють космічні кораблі й підводні човни, танки й кулемети,