Читати книгу - "Пастка для некромантки, Агата Задорожна"

Вочевидь, деякі люди зовсім не вміли відрізняти симпатію від жалю. І віднині Айза відмовлялася проявляти до Рема обидва ці почуття. 

Вона буде залишатися професійною, можливо, трохи дружньою – але на цьому край. 

 – Мені ще потрібно в архів, коротко сказала вона. 

Рем кинув погляд вперед – туди, де за будинками і цілим містом мала би ховатися їхня агенція. Він помовчав всього мить, і Айза зітхнула. 

 – Я можу з тобою пройтися, – запропонував він, як наче вже все для себе вирішив. 

 – Не потрібно, – майже водночас відповіла Айза. 

Вона почала йти до воріт, але Рем ніяк не відставав, і Айза тільки сподівалася, що їх нарешті розлучить перший-ліпший поворот. 

 – То що тобі потрібно в архіві? – запитав Рем із вимушеною цікавістю, прилаштовуючись до її кроку. 

 – Маю зустріти знайому, – ще коротше і стриманіше відповіла Айза, притискаючи губи. Щось їй підказувало, що некромант не збирається залишати її ось так просто. 

Вона навіть не збрехала Ремові. Звісно, вона хотіла перевірити, хто ж був похований на цих начебто “нових” місцях. Але… Навіть сама Айза знала, що все це – не більше, ніж виправдання для того, щоб побачити пані Серпик. 

Надія, яка розгорілася у ній після того, як та забрала в неї ті шматки старої сутності духа, все ніяк не хотіла згасати. І… Айза ж мала колись бути готова для того, щоб її навчили? Навіть коли вона справді не підозрювала, що ж означало оце дивне “готова”. 

Вона не відчувала, що у ній щось змінилося з попереднього дня, коли жінка – ця відьма, вочевидь – відіслала її назад, сказавши, що вона ще не готова. Але як вона могла стати готова?

Вона ж навіть не знала, що мусить зробити. 

 – Ну то познайомиш мене з нею. Хто ця твоя “знайома”? 

Від ремової показної нахабності у Айзи починало сіпатися око. Вона зупинилася і повільно повернулася до чоловіка, примружуючи очі. 

 – Ти і справді не розумієш? – запитала вона, і Рем подивився на неї з нерозумінням і тільки слабкою іскрою остраху. – Я не хочу, щоб ти йшов. 

Рем стояв на місці зі стисненою щелепою, і в якусь мить Айза вже подумала, що не дочекається від нього жодної відповіді, тож просто пішла вперед. Та всього за кілька десятків метрів її зупинив його крик. 

 – Це все через цього Естірхайда, так? – у голосі Рема було набагато більше звинувачення, ніж він мав би собі дозволяти. – Не думай, що я не помітив, як ти на нього дивишся. 

У Айзи почала закипати кров. Звісно, вона чхати хотіла на Рема. Але яке, в Літа, право він мав так говорити до неї? Невже вона мала перед ним якісь зобов’язання? 

 – І як ж я на нього дивлюся? – із посмішкою запитала вона, підступаючи вперед всього на якийсь крок. Рем, здається, зовсім не бачив загрози у її погляді, і тільки радів, що заволодів її увагою – певно, вперше за всю цю ніч. 

 – Ти чекаєш від нього подачок, як собака, – виплюнув Рем. – Що, хочеться поїхати за ним до столиці? 

Він говорив злісно, із ядучою отрутою, що наче прямо крапала з його язика. І Айзу це неймовірним чином навіть порадувало – щонайменше, це означало, що він помічав усі рази, коли вона його ігнорувала. Просто не планував зупинятися – хоч це вже точно не було приводом для радощів.  

 – Повтори це ще раз, і я тобі відповім, – сказала вона, прохрускуючи суглобами пальців. –  Ось тільки ця відповідь може тобі не сподобатися. 

Вона отримала би велике задоволення від того, щоб вдарити Рема у ніс. Можливо, це відбило би в нього всяке бажання залицятися до неї – нехай і в такий збочений спосіб. Нехай він тільки дасть їй привід, і вона розімне об нього свій кулак. 

Рем підійшов ближче, наче ігноруючи все, що говорила Айза. Голос його став м’якшим, наче він і справді намагався її переконати. 

 – Думаєш, ти йому насправді потрібна? Він пограється тобою й поїде, а ти залишишся тут. Ось тільки тоді і не думай до мене повзти! 

Айза не стрималася і засміялася. 

 – Та я б не стала до тебе “повзти” і якби ти був останнім чоловіком на планеті! 

Щоки Рема спалахнули червоним, але зовсім ненадовго. 

 – Ну це ми ще подивимось… – пробурмотів він із посмішкою. – Це ми ще подивимось. 

Їй знову стало його шкода – але вже зовсім по-іншому. 

 – Я йду, – зрештою сказала Айза, гидливо споглядаючи Рема. – Тільки подумай пускати якісь чутки – я знатиму, чиїх рук це буде справа. А тоді… 

Вона знову стиснула обидва кулаки, і біля них на якусь мить з’явилися іскри чарів. Айза сподівалася, що це достатнє попередження. 

Вона розвернулася і швидким кроком попрямувала до архіву, не озирнувшись жодного разу. На душі в неї шкребли кішки, і навіть зустріч із пані Серпик здавалася бажаною – тільки б забути про цю неприємну розмову з Ремом і попередню сварку із Тесеєм! 

Ось тільки пані Серпик у архіві не виявилося. 

Це було вже майже дивно – у якусь мить Айзі здалося, що хранителька живе у будівлі, десь у куточку архіва, і тому і з’являється кожного разу там саме тоді, коли їм це було потрібно. Але в будівлі було тихо і світло не хоріло – хоча двері однаково прочинилися, коли Айза несміливо штовхнула їх плечем.