Читати книгу - "Тарас Бульба"

— Ти? — сказала, скоро та згорда глянувши на нього, Оксана. — Побачу я, де ти дістанеш такі черевики, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця.

— Бач, яких захотіла! - закричала зі сміхом дівоча юрба.

— Так, — продовжила гордо красуня згорда, — будьте ви всі за свідків: якщо коваль Вакула принесе ті самі черевики, що носить цариця, то от моє слово, що вийду одразу ж за нього заміж.

Дівчата забрали з собою примхливу красуню.

— Смійся, смійся! — промовляв коваль, виходячи слідом за ними. — Я сам сміюся з себе! Думаю, і ніяк не збагну, куди дівся розум мій? Вона мене не любить — ну, Бог з нею! Ніби на всьому світі одна Оксана. Слава Богу, дівчат багато хороших і без неї на селі. Та й що Оксана? З неї ніколи не буде доброї хазяйки; вона тільки чепуритися майстриня. Ні, годі, пора покинути ці дурощі.

Але саме тоді, як коваль готувався бути рішучим, якийсь злий дух проносив перед ним веселий образ Оксани, що насмішкувато проказувала: «Добудь, ковалю, царицині черевички, вийду за тебе заміж!» Все в ньому нуртувало, і він тільки й думав, що про Оксану.

Гурти колядників, парубоцтво окремо, дівоцтво окремо, поспішали з одного кутка на другий. Але коваль ішов і нічого не бачив, і не брав участі у тих веселощах, котрі колись любив більше за всіх.

Чорт тим часом не на жарт розніжився у Солохи: цілував їй руку з такими вихилясами, як засідатель у попівни, хапався за серце, охкав і сказав навпрямки, що коли вона не погодиться задовольнити його жаги та не винагородить як слід, то він ладен на все: кинеться у воду, а душу запроторить прямісінько до пекла. Солоха була не так і жорстока, до того ж чорт, як відомо, діяв з нею заодно. Вона таки любила бачити, як за нею волочиться натовп, і рідко коли бувала без компанії; цей же вечір, одначе, збиралася перебути самотою, бо всіх значних обивателів села закликано було на кутю до дяка. Але все обернулося по-іншому: чортяка тільки-но виставив свою вимогу, як зненацька зачувся голос дебелого голови. Солоха побігла відчиняти, а проворний чорт поліз у мішок, що лежав долі.

Голова, обтрусивши сніг зі своєї капелюхи та випивши із Солошиних рук чарку горілки, розказав, що він не пішов до дяка, бо знялася завірюха, а побачив світло в її хаті та й завітав до неї, з наміром провести вечір з нею.

Не встиг голова це договорить, як у двері почувся стук і голос дяка.

— Сховай мене куди-небудь, — шепотів голова. — Мені не хочеться тепер зустрітися з дяком.

Солоха думала довго, куди б заховати такого дебелого гостя; нарешті вибрала найбільшого мішка з вугіллям; вугілля висипала в бодню, і дебелий голова вліз з вусами, з головою та з капелюхою в мішок.

Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і оповів, що в нього не було нікого і що він сердечно радий нагоді погуляти трохи в неї та і не злякався заметілі. Тут він приступив до неї, кашлянув, усміхнувся, доторкнувсь своїми довгими пальцями до її заголеної, повненької руки і промовив, з таким видом, в якому вчувалися й лукавство і самовдоволеність.

— А що це у вас, велеліпная Солохо? — І, сказавши це, одскочив він трохи назад.

— Як що? Рука, Йосипе Никихворовичу! — відповідає Солоха.

— Гм! Рука! Хе! хе! хе! — промовив сердечно задоволений з такого свого почину дяк і пройшовся по кімнаті.

— А це що у вас, дражайшая Солохо? — запитав він з таким самим виглядом, підступивши до неї знову і схопивши її злегка рукою за шию, і таким же чином відскочивши назад.

— Буцім не бачите, Йосипе Никихворовичу! — відповіла Солоха. — Шия, а на шиї намисто.

Гм! на шиї намисто! Хе! хе! хе! — і дяк знову пройшовся по хаті, потираючи руки.

— А це що у вас, незрівнянная Солохо?.. — не знати, до чого б тепер доторкнувся дяк своїми довжезними пальцями, як раптом почувся у двері стукіт і голос козака Чуба.

— О, Боже мій, сторонняя особа! — скрикнув перелякано дяк. — Що ж тепер, як застануть особу мого стану?.. Дійде до отця Кіндрата...

Та занепокоєння дяка мало іншу причину: він боявся більше того, щоб не дізналася його половина, що й без того страшною рукою своєю зробила з його товстої коси щонаймізерненьку.

— Ради Бога, доброчесная Солохо, — говорив він, тремтячи всім тілом. — Ваша добрість, як сказано в писанії Луки, глава тринад... трин... Стукають, їй-богу, стукають! Ой, сховайте ж мене куди-небудь!

Солоха висипала вугілля в бодню з другого мішка, і не дуже тілистий дяк вліз у нього та й примостився на самому дні так, що поверх нього можна б насипати іще якого півмішка вугілля.

— Здрастуй, Солохо! — сказав, увіходячи до хати, Чуб. — Ти, може, не сподівалась мене, га? А правда ж, не чекала? Може, я перешкодив?.. — провадив Чуб, удавши на лиці своєму жартівливу та значущу міну, котра наперед давала знати, що неповоротка голова його моцувалася й готувалася видати ущіпливу та вигадливу штуку. — Може, ви тут і розважалися з ким!., може, ти кого-небудь сховала вже, га? — І, захоплений таким своїм дотепом, Чуб засміявся, тішачись у душі, що він сам-один користується прихильністю Солохи. — Ну, Солохо, дай тепер випити горілки. Я думаю, у мене горло замерзло од клятого морозу. Послав же Бог таку ніч проти Різдва! Як заходилося, чуєш, Солохо, як заходилося... Як задубли руки: не розстебну кожуха! Як заходилася хурделиця.

— Відчини! — пролунав знадвору голос, супроводжуваний поштовхом у двері.

— Стукає хтось? — сказав, урвавши мову, Чуб.

— Відчини! — закричало ще дужче.

— Це коваль! — мовив, хапаючись за капелюху, Чуб. — Слухай, Солохо, куди хоч дівай мене; я нізащо в світі не хочу навертатись на очі цьому виродкові триклятому, бодай йому,