Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

 Він так само, як і інші, зазнав «вивчення» з боку Меллі. Але Єн поводився з нею вкрай обережно, не знаючи, що потрібно робити. Здавався поруч із малятком якимось навіть незграбним і розгубленим. І вона подобалася йому. Єн говорив, що в неї «мої очі». Вона дуже схожа на мене. 

 Після розмови з Єном, мені стало легше. Я зрозуміла, що даремно турбувалася. З ним було все гаразд, і його ніхто не уникав. Його прийняли в сім’ю. Девід довіряв йому, адже з близнюками в Нью-Йорк літав саме Єн. 

 Хіба тільки Дейн поставився насторожено до появи Єна. Хлопцеві дуже некомфортно було поруч із цим вампіром. Відчувала, що Дейн на початку боявся Єна. 

- Він тепер і жити тут буде? – запитував, погано приховуючи і свій страх, і свою неприязнь до вампіра. – Він точно зараз на нашому боці? 

- Так, Дейне, - намагалася заспокоїти його. – Тобі нема про що переживати. Він тебе не з’їсть. Я казала, що краще тобі повернутися додому. Ти не захотів. Радій, що Єн із нами. 

- Так, я щасливий, що він не ворог нам. 

- Обличчя простіше зроби. Твоя гримаса щастя не передає. 

 Дейн страдницьки хмикнув, спробувавши усміхнутися. 

- Якщо хочеш, можу поговорити з Девідом. Тебе відпустять... 

- Ні, - перебив мене Дейн, замотавши головою. – Моє місце тут. Єн змінився. Він не виглядає вже таким страхітливим. Ти його приручила, як бездомне кошеня. 

- Цить! – шикнула я, схопивши хлопця за підборіддя і прикривши його губи, змусивши замовкнути. – Що це ще за порівняння?! Більше, щоб цього не чула. 

- Мг, - промугикав злякано Дейн, і я відпустила його. – Зрозумів... Я просто ляпнув, не подумавши. Яке з нього кошеня?! – Дейн сіпнувся вбік, бо я підняла руку. – Багіра, - додав виправившись. – Цей образ йому пасує більше. 

- Дейне, - суворо вимовила, зиркнувши на хлопця. 

- Мовчу. 

 Дейн винувато опустив голову. 

- Але ж він справді змінився. Могла б і підтримати мене. Мені так легше думати про нього. 

- Не переживай і не бійся, - промовила, пом’якшившись. – Єн тепер частина цієї родини. Подивися на Ейдена. Ще трохи, і вони з Єном, як друзі найкращі та брати. 

- Ага, - вимовив Дейн, глянувши на мене. – Особливо, коли в спарингу зійдуться. Краще від того місця триматися подалі. 

- Це всього лише тренування. 

 Дейн важко зітхнув. Я поклала йому долоню на плече і легенько стиснула. 

- Тепер ми всі одна сім’я, - промовила. – Просто потрібен час звикнути, призвичаїтися. 

 Дейн тихо кивав головою, погоджуючись. Звісно ж, усім нам потрібен час забути минуле і свої страхи, пізнати одне одного зовсім з іншого боку. Адже Дейн хотів залишатися з нами, так і виконуючи обов’язки няньки для дівчинки, хоча ні того, ні іншого від нього не вимагали. 

 Він уже ні для кого не був донором. У цьому не було потреби. Мене не полишала думка про те, що неправильно його залишати в будинку вампірів, але щоразу, коли я з ним заводила про це розмову, він рішуче відмовлявся їхати. Дейн говорив, що йому нікуди повертатися. Він посварився з дідом. Казав, що достатньо дорослий для того, щоб самому обирати свій шлях. Його життя вже ніколи не буде «нормальним». 

 Мені залишалося тільки змиритися. Зрештою, так Дейн був під наглядом, і я точно знала, що він у безпеці. Я часто спостерігала за ним, за тим, як він грається з Мелані. Дейн справді любив мою доньку. Це чарівне створіння, як одного разу висловився Джонні, неможливо було не любити. 

- Іноді мені здається, - зауважив якось Ейден, заставши мене, коли я спостерігала за грою Меллі й Дейна в парку, - що в нас двоє дітей. Син і дочка. 

 Я здивовано перевела погляд на чоловіка. Хоча, зізнатися, всі так і сприймали хлопця. Одного разу навіть чула, як Єн і Вік називали Дейна «дитинчам». 

- Правда, - усміхнувся Ейден. – Я й не уявляю, що б ми робили без нього. 

 Я усміхнулася: 

- Невже? 

 Ейден пригорнув мене до себе. 

- Може... скористаємося моментом? Поки вони зайняті, будують сніговий замок, - майже прошепотів він мені на вухо.