BooksUkraine.com » Публіцистика » Українські жінки у горнилі модернізації 📚 - Українською

Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

188
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Українські жінки у горнилі модернізації" автора Оксана Кісь. Жанр книги: Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 91
Перейти на сторінку:
і час: якщо на початку окупації нова влада була більш-менш прогнозованою, дехто навіть розраховував на її допомогу у звільненні від більшовиків, то з часом ілюзії розвіялись, режим ставав дедалі жорстокішим.

Іще один чинник, який впливав на формування стратегій виживання та позначився на досвіді жіночого повсякдення, — це тип місцевості. Вижити у селі було можливо. В уяві городян село поставало як омріяний простір, де було що їсти. В УРСР за даними перепису 1939 р. у селах проживало 10 337 052 жінок, у містах — 5 855 600, і ситуація в них була неоднозначною. У пастці голоду опинились переважно мешканки історичних міст України (насамперед кияни та харків’яни). У «нових радянських містах» урбанізований квазіпростір створювався навколо шахт чи підприємств, але був фактично конгломератом селищ, тому й життя у них за окупації виявилося менш голодним за рахунок присадибних ділянок. Центральні вулиці втратили елітарний статус, а близькість до землі, наявність городу чи родичів у селі, ставали для містянок чи не єдиною запорукою виживання.

Неможливість широких узагальнень жіночого досвіду зумовлена й тим, що на території України проживали жінки, різні за віком, освітою, соціальним походженням, професією, національністю. Низка демографічних та соціальних показників була визначальною для стратегій виживання. Так, жінки-німкені (за переписом 1939 р. на території УРСР їх було 214 453) були тією групою, яка вважалась потенційно ворожою для радянської влади, однак потенційно «своєю» для нацистської. Посвідка фольксдойче давала можливість претендувати на кращі умови харчування, працевлаштування, більшої платні і пайка. Бути німкенею означало не тільки жити краще, а й мати можливість допомагати іншим. Певні преференції з боку окупаційної влади мали румунські громади у Трансністрії, угорські — у Закарпатті.

Побили ее (дівчину — сусідку етнічної німкені. — Авт.) на базаре и привели в полицию… Тетя Эрна прибежала в полицию, стала в очередь под дверью начальника и от скуки потихонечку запела какую-то религиозную песню на немецком язмке, дежурный по коридору подошел и начал подтягивать эту национальную песенку. Начальник сквозь дверь услышал любимую сердцу мелодию и выглянул из кабинета. Увидев пожилую немецкую женщину в национальном головном уборе, расплылся в улыбке, поцеловал ручку и пригласил «мутер» в кабинет. Та быстро изложила свою просьбу, забрала голодную, избитую Наташу и увела домой.

Наталія Микитівна А., 1924 р. н.

Зовсім інша доля очікувала на жінок-єврейок (за переписом 1939 р. їх було 823 237). Побутовий антисемітизм українців нерідко сприяв втіленню планів нацистів щодо тотального знищення цього народу. Такого самого ставлення зазнали й ромські жінки. Бути єврейкою чи ромкою за часів окупації майже напевно означало загибель. Крім того, під підозрою чи загрозою опинялись жінки зі змішаних родин, якщо їхні батьки чи чоловік були єврейської чи ромської національності. Дуже трагічними виявилися й долі тих жінок, діти яких були народжені від чоловіка-єврея.

Пациорина как арийка сама уничтожению не подлежала, но ввиду ее отказа расстаться с детьми немцы уничтожили и ее.

Зі щоденника X. Г. Лашкевича

Різну «вартість» життя було визначено і для українок та росіянок у райхскомісаріаті Україна та в зонах військової адміністрації. Деякий час українськість сприймалася як перевага, що було зумовлено національною політикою нацистів: якщо радянська влада воліла розмовляти зі своїми підданими російською, то новостворена нацистська — переважно українською мовою. Втім, суттєвих преференцій українки та росіянки не отримували, якщо, звісно, не вважати преференцією той факт, що окупантам з метою продовження роду та залюднення окупованих територій у майбутньому можна було вступати у стосунки із представницями слов’янських народів, тоді як зв’язки з татарками, вірменками, єврейками були заборонені.

Інші демографічні та соціальні характеристики також впливали на відмінності досвіду і теж могли ставати ресурсом (соціальне походження) виживання, так і загрозою (членство в партії чи комсомолі). Відмінності жіночого досвіду визначались також багатовимірністю персональних біографій та нелінійністю досвіду, якого жінки набували в умовах окупації. Ті самі жінки могли в 1941 р. вітати у Станіславові генерал-губернатора С. Франка, а у 1942 р. — опинитись у лавах Української повстанської армії. Ті самі жінки могли виказувати комуністів та переховувати в себе єврейських дітей. Ті самі жінки могли одночасно рятувати та лікувати і німецького, і радянського вояка.

Мешканки Донбасу оплакують загиблих дітей. Кадр із документального фільму О. Довженка «Битва за нашу Советскую Украину» (1943)

Іще один стереотип жіночої долі в окупації — образ «одруженої жінки, що залишилася з дітьми без чоловіка під владою ворожих загарбників» — не витримує випробування фактами. З даних офіційної радянської статистики видно, що не всі жінки на момент початку війни чи окупації були заміжніми. За матеріалами перепису 1939 р. серед жінок віком 20–29 років частка заміжніх становила 68,96 %, у віці 30–39 років — 69,76 %, у віці 40–49 років — 73,31 %, у віці 50–59 років — 53,83 %, у віці 60–69 років — 35,31 %, у віці понад 70 років — 16,73 %. Отже, насправді близько третини жінок віком від 20 до 49 років не були одруженими, у старших вікових групах не мали чоловіків від 50 до 74 % жінок. Очевидно також, що не всі жінки мали дітей, однак кількість дітей була значною.

Усні свідчення, візуальні документи, матеріали слідчих справ, спогадів дають змогу констатувати і другу невідповідність: не всі жінки в умовах окупації були самотніми чи чекали батька-чоловіка-сина з фронту. Чимало чоловіків з різних причин залишились у зонах окупації. Радянська влада воліла вважати таких чоловіків здебільшого «зрадниками», особливо якщо йшлося про західні українські землі, або дезертирами.

Українські історики переконливо довели, що причиною залишення чоловіків призовного віку на окупованих територіях була неспроможність влади через об’єктивні (швидкий наступ гітлерівців) і суб’єктивні (поширення панічних настроїв, брак інформації, управлінський хаос) обставини ефективно організувати мобілізацію. Внаслідок цього мільйони чоловіків не дісталися фронту, сотні тисяч потрапили в полон чи оточення і змушені були повертатися додому зі статусом дезертирів. Тільки у Київському особливому та в Одеському військових округах на окупованій території залишилось відповідно 1 625 174 та 813 412 чоловіків. Долі таких чоловіків складались по-різному: певна частина активно переховувалась від примусових робіт, трудових мобілізацій, депортації в Німеччину, від постановки на

1 ... 71 72 73 ... 91
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українські жінки у горнилі модернізації», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Українські жінки у горнилі модернізації"