Читати книгу - "Чаликушу"

назвала все мазаниною, і тільки про одну малесеньку мініатюру, яка висіла в кутку, хоч була єдина коштовна річ у цій вітальні, запитала, чому її так далеко почепили. Одне слово, я не похвалила анічого, навпаки, все ганила. Та вже уповні помстилася я за вечерею. Хто знає, у скількох дам за цим розкішним столом застряв у горлі шматок, скільки гостей розгублено тицялися ножами й виделками, бо не вміли їх вживати, і ще скільки змушені були відмовитися від улюбленої страви, через те що не знали, як набрати її собі на тарілку або з’їсти.

Так, я сьогодні помстилася всім. У мене були такі впевнені й витончені рухи, що жінки не могли приховати свого подиву, а все позирали нишком у мій бік. Я ж теж поглядала на них, та від цих поглядів у їхніх руках тремтіли виделки, а гості й господині давилися й захлиналися. Найбільше осоромилася гувернантка з Бейоглу. Вона, мабуть, вважала себе набагато культурнішою за цих неоговтаних жінок, бо все хизувалася перед ними своєю смішною французькою мовою. Мене, як учительку, вона мала за колегу, отож вирішила, що її професійний обов’язок — позмагатися зі мною.

Але ж я їй і всипала! Вона побачила, що непереливки, і, щоб якось порятуватися, сказала:

— Я погано розмовляю по-турецькому.

— Дарма, мадемуазель, — відповіла я, — давайте розмовляти французькою.

Та ледве-но вона склеїла докупи кілька слів, як я відразу ж висміяла її.

Так маленька непомітна вчителька початкової школи знову стала Чаликушу. Тією гострою на язик, дошкульною й безжалісною, як та, що колись доводила до плачу найкрасномовніших виховательок пансіону.

Ми сперечалися з гувернанткою про правила етикету, але вона відразу ж заплуталася — їй бракувало знань французької мови. Та все-таки вона вирішила приголомшити ось чим:

— Я бувала в найвищих колах… Я все-таки бачила те життя своїми очима…

Я посміхнулася й одказала:

— Ба, не досить тільки бувати. Треба пожити в тих колах природним життям.

Моїм словам, треба сказати правду, бракувало делікатності. Бідна жінка сполотніла й хутко зникла, звернувши на те, що треба йти до одного з найменших дитяток паші.

Господиня з дочками вже й геть присмирніли. Десь ділася пиха і та гидка маска зверхності. Вони стали схожі на самих себе. І, як направду, були вони зовсім не погані люди. Тоді й я стала знову звичайною вчителькою, котра розуміє, яке незначне її становище.

Ханим-ефенді та її доньки щиро запрошували мене частіше заходити до них.

Я ж одказала:

— Вряди-годи я турбуватиму вас, але нечасто, звичайно. Адже люди подумають, ніби мені щось треба од вас.

Ханим-ефенді поцікавилася, якого я роду. Вона хотіла, щоб я була з нею якомога одвертішою.

Я сказала, що моя сім’я знатного роду, лишень зараз у скруті.

— Ханим, дочко моя, — зворушливо промовила господиня, — ви така вродлива й шляхетна! Ви можете стати дружиною теж шляхетної людини.

— Може, десь і є хтось такий, що одружився б зі мною, — одказала я, — тільки мені, ханим-ефенді, краще заробляти на хліб своїми руками. У цьому немає сорому.

— А що б ви сказали, якби вас, як рідну дочку, прийняла якась шляхетна родина?

— Я, звичайно, дуже дякую за цю велику честь, але я, мабуть, не погоджуся.

Тільки пізніше я зрозуміла, що мене сюди покликали не тільки для того, щоб приголомшити своїм багатством. Старшій пашівні раптом, ні сіло ні впало, заманулося показати мені сад.

Сад нагадував вітальню. Яких тут квітів, трав, кущів, дерев не було. Ще до того ж на кожному кроці траплялися квіти і в горщиках. А в невеличкому сосновому гайочку…

Хоча, щоб усе було зрозуміло, я повинна повернутися до випадку, що стався ще два тижні тому.

Поряд зі шкільним садом, де наші школярки відпочивають на перервах, був великий виноградник. Діти розламали тин, і тепер наш сад і виноградник — вже одне, тільки на винограднику щодня працювало кілька наймитів. На перервах я не раз розглядала, як вони, бідні, позакутувавши голови од сонця червоними хустками, копали землю, обливаючись потом.

Того дня, про який йдеться, я звернула увагу на молодого парубка, що теж копав разом з усіма. Одяг на ньому був такий самий, як і на інших, але обличчям, та й усім виглядом він вирізнявся з-поміж робітників. Він засмаг, та хіба приховаєш шляхетну білу шкіру? І очі горіли якось особливо. Найдужче ж мене вразили його руки — маленькі й гарні, мов у жінки. Ще він одрізнявся від робітників тим, що був молодий, і мені не випадало підійти до нього. Але юнак прийшов сам, сказавши, що хоче води, й попросив мене, щоб я послала котрусь школярку принести.

Я не зношу отих надто цнотливих жіночок, що тікають навіть від півня. Подумавши, що я таки вчителька, а отже, нема чого соромитися, я сказала:

— Гаразд, синку, зачекай-но, я принесу сама.

Але я вже була певна: юнак із шляхетної родини, яка тепер бідує.

Юнак був і соромливий, та водночас і сміливий. Розмовляючи зі мною, він нітився й забалакувався. А з другого боку ж запитував мене все якісь дивні речі:

— Чи дешево тут жити?.. Чи холодна зима?.. Чи багато в Ч. яблук і груш?

Юнак сказав, що він нетутешній. Він пив воду, а я стояла й сміялася собі: «Здається, парубок трохи дурнуватий…»

Цього, мабуть, досить, щоб зрозуміти мій подив, коли в саду паші серед цих спеціально насаджених низеньких дерев, яким випала ганьба зображувати сосновий гай, я зустрілася з тим самим убогим робітником. Тільки тепер він мав зовсім інший вигляд. Це був штабний капітан. Все на ньому аж вигравало: шабля, гудзики, ордени, комірець, зуби й навіть намащений чуб. Він стояв між двома соснами, гордо задерши голову, наче позував фотографу. Гетри, які облягали його ноги, здавалося, прилипли. Напіврозтулені губи показували низку сліпучо-білих зубів. У капітана були тоненькі вусики. Блискучі очі дивилися сміливо. Здавалося, він зараз махне рукою в білій рукавичці, вихопить шаблюку й вигукне: «Струнко!»

Але тут я зрозуміла, що наказ «струнко» капітан виконує сам.

— Ой Іхсане, — прикинулася здивованою Неріме-ханим, — де ти тут узявся?

Старша дочка паші так препогано виконала свою роль, що в її голосі дуже легко можна було впіймати таке: «Боже, та ж тут зрозуміло, що ми забрехалися!»

Отже, мені теж випадало на тлі оперних декорацій грати смішну комедію. Нащо? А це вже я зрозумію пізніше. Поки що ж треба триматися так, наче нічого й не сталося, сміливо й спокійно.

— Феріде-ханим, — звернулася до мене Неріме, — ви, як і ми, родом зі Стамбула.