Читати книгу - "Вибрані романи"

І так йому було прикро про це думати, що під якимсь приводом він звільнив ту служницю. «А що, як вона знову піде прислуговувати до Абеля й розповість йому про нашу розмову?» — подумав він. І мало не попросив дружину, щоби та повернула дівчину. Але не наважився. І потім завжди боявся зустріти її на вулиці.

Розділ чотирнадцятий

Настав день банкету. Хоакін не спав усю попередню ніч.

— Я йду на битву, Антоніє, — сказав він дружині, виходячи з дому.

— Нехай Бог просвітить тебе й допомагає тобі, Хоакіне.

— Я хочу подивитися на доньку, на свою Хоакініту...

— Атож, подивися на неї... вона спить...

— Бідолашна! Вона не знає, що таке диявол! Але я присягаюся тобі, Антоніє, що зможу вирвати його зі своєї душі, вирву його із себе, задушу його й кину під ноги Абелю. Я поцілую її, якщо не боятимуся розбудити...

— Ні-ні, не бійся! Поцілуй її!

Батько нахилився й поцілував сонну дівчинку, яка всміхнулася, відчувши уві сні, що її цілують.

— Бачиш, Хоакіне, вона також тебе благословляє.

— До побачення, жінко, — і він поцілував її тривалим, дуже тривалим поцілунком.

Вона пішла помолитися перед образом Пресвятої Діви.

Настало тривале сподівання під розмовами, які точилися під час банкету. Хоакін, який сидів праворуч від Абеля, був дуже блідий і майже не їв та не розмовляв. Абель сам почав чогось боятися.

Після десерту почулися перешіптування, потім запала тиша, і хтось сказав: «Нехай говорить!» Хоакін підвівся. Його голос спочатку був глухим і тремтячим, але незабаром очистився і почав лунати з новим акцентом. Більше нічого не було чути, крім його голосу, який заповнив мовчанку. Подив був загальним. Ніколи ще не лунало такої схвильованої, такої палкої похвали, більш наповненої захватом і любов’ю до творчості та її автора. У багатьох накотилися на очі сльози, коли Хоакін пригадав дні їхнього спільного дитинства з Абелем, коли ні той, ні той навіть не мріяли, ким стануть.

«Ніхто не знав його глибше, ніж я, — казав він. — Думаю, я знаю його краще, ніж себе самого, бо я бачу його чистішим, адже у своїх нутрощах я бачу лише багнюку, з якої ми створені, а те, що в нас найкраще, ми бачимо в інших людях, якими захоплюємося. Він досяг у своєму мистецтві того, чого я хотів би досягти у своєму, й тому він є одним із моїх взірців; його слава — стимулом для моєї праці, бо сам я такої слави не зміг досягти. Він належить нам усім, а мені він належить насамперед, і, дивлячись на його творчість, я вважаю її не менш своєю, аніж вважає її своєю він, який її створив. І це втішає мене в моїй пересічності».

Ридання іноді пробивалися крізь його голос. Усі сиділи, мов зачаровані, туманно відчуваючи, яка грандіозна боротьба зі своїм демоном точиться в цій душі.

«І ви уважніше придивіться до постаті Каїна, — казав Хоакін, нанизуючи одне на одне палкі слова, — трагічного Каїна, мандрівного рільника, першого чоловіка, який заснував міста, батька ремесел, заздрощів і громадського життя, придивіться до нього! Придивіться, з якою ніжністю, яким співчуттям, якою любов’ю до нещасного намальована ця картина. Бідолашний Каїн! Наш Абель Санчес захоплюється Каїном, як Мілтон захоплювався своїм Сатаною, він закоханий у свого Каїна, як Мілтон був закоханий у Сатану, бо захоплюватися — це любити, а любити — це співчувати... Наш Абель відчув усе горе, все незаслужене нещастя того, хто вбив першого Авеля, хто, згідно з біблійною легендою, приніс смерть у наш світ. Наш Абель допомагає нам зрозуміти провину Каїна, бо він був винним, допомагає пожаліти його й любити... Його картина — це акт любові!»

Коли Хоакін закінчив промову, запала глибока тиша, що незабаром вибухнула бурею оплесків. Тоді підвівся Абель і, блідий, тремтячий, затинаючись, зі слізьми на очах сказав своєму другові:

— Хоакіне, те, що ти сказав, має для мене більшу цінність, набагато більшу, ніж моя картина, більшу, ніж усі картини, які я досі намалював, більшу, ніж усі ті, які я ще намалюю... Твоя промова — справжній витвір мистецтва й серця. Я не знав, що я зробив доти, доки тебе не почув. Це ти створив мою картину, ти, а не я!

І двоє одвічних друзів обнялися, плачучи, під гучні оплески всіх присутніх, що посхоплювалися на ноги. І коли вони обнялися, то сказав Хоакінові його демон: «Якби ти міг задушити його тепер у своїх обіймах!..»

— Який блиск! — казали гості. — Який оратор! Яка промова! Хто міг би цього чекати? Шкода, що не запросили стенографів!

— Це було чудо! — сказав один. — Не думаю, що мені вдасться почути колись щось подібне.

— У мене аж мороз пішов поза спиною, коли я це почув, — додав інший.

— Але погляньте, погляньте на нього, який він блідий!

І так воно було. Хоакін, після своєї перемоги, почув себе переможеним і провалився в безодню смутку. Ні, його демон не був мертвим. Ця промова принесла йому успіх, якого він іще не досягав, якого, либонь, і не досягне більше, й вона навіяла йому думку, чи не присвятити себе ораторському мистецтву, щоби досягти в ньому слави, яка затьмарить славу його друга в живописі.

— Ти бачив, як плаче Абель? — запитав один із гостей, виходячи.

— Сьогоднішня промова Хоакіна варта всіх його картин. Цю картину створила його промова. Її треба назвати картиною промови. Забери цю промову, й що залишиться від картини? Нічого! Окрім хіба першої премії.

Коли Хоакін прийшов додому, Антонія вийшла відчинити йому двері й обняти його:

— Я уже все знаю, мені розповній. Ось так, ось так! Ти вартий більшого, ніж його картина. Усі знатимуть, чого варта його картина завдяки твоїй промові.

— Це правда, Антоніє, це правда, але...

— Але що?

— Але хай буде все гаразд. Я не хочу розповідати тобі про те, що нашіптував мені демон, мій демон, коли ми з Абелем обіймалися.

— Не кажи мені про це! Мовчи!

— Тоді заткни мені рота.

І вона заткнула йому рота довгим, палким, вологим поцілунком, тим часом, як на очі йому набігали сльози.

— Я сподіваюся, ти визволиш мене від демона, Антоніє, сподіваюся, ти його з мене висмокчеш.

— Аби потім залишитися з ним чи не так? — і бідолашна спробувала засміятися.

— Атож, висмокчи його з мене,