Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

І коли на аркуші зʼявилась дуга, що замкнула все в коло — я зрозуміла:

я повернулась. До себе.

Уранці я зібрала сумку. Не з речами. А з речами сили.

Фото Лізи. Лист від учительки. Щоденник. Кулон, який подарував батько. І записку від Славіка, яку він залишив на столі перед тим, як піти на роботу:

“Машо, ти вже виграла. Бо змогла лишитись собою.”

Я одягнулась повільно. Кожен шар одягу був як броня. Кожна прикраса — як знак. І коли я глянула на себе в дзеркало, то побачила не жертву.

А жінку, яка йде в зал суду — не за дозволом, а за правом.

Поки чекала на машину, відкрила телефон. Повідомлення від незнайомої підписниці:

“Я боялась піти від чоловіка, бо думала, що не зможу одна. А потім прочитала твою історію. І зробила крок. І знаєш — мені не страшно. Дякую.”

Я поклала телефон у сумку. І подумала: навіть якщо суд мене не почує — мене вже почули інші.

Машина зупинилась біля будинку. Свєта махнула мені з переднього сидіння:

— Поїхали. Сьогодні ми не виграємо справу. Ми поставимо крапку в чужому сценарії. І почнемо свій.

Я сіла, вдихнула. І відчула, як серце стискається. Але не від страху. Від того, що цей шлях був довгим.

Але я пройшла його.

І тепер залишилось тільки одне: сказати правду.

Коли ми під’їхали до суду, зала ще була порожня. Але на лаві біля входу вже сиділа тітка Антона. У червоному пальті. З тією самою посмішкою, яка не змінюється навіть від часу.

Я подивилась на неї. І вперше не відчула злості.

Тільки впевненість.

Що вони — не мої вороги.

Вони — моя остання перевірка.

Я відкрила двері в зал і ступила всередину.

М’яке світло. Порожні ряди. Тихе шелестіння паперів.

І голос у голові:

— Заходь, Машо. Це вже не поле бою. Це — твоя сцена.