Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Минуло шість місяців.

Півроку без судів. Без адвокатських листів. Без нервових днів, коли кожен дзвінок міг змінити все.

Півроку свободи, яку я вчилась приймати так само, як колись училась боротися.

Ми летіли на канікули.

Я, Ліза і Славік.

До Наталі.

Квитки купили ще в березні, коли я вперше відчула, що маю право не тільки працювати й виживати — а й мріяти. І здійснювати мрії.

Наталі зустріла нас у аеропорту.

Вона вибігла вперед, обійняла мене так міцно, ніби обіймала роки, що ми провели порізно.

— Моя Машо. Ти навіть не уявляєш, як я пишаюсь тобою.

— Я тільки завдяки тобі змогла пройти той шлях.

— Ти сама пройшла. Я лише тримала ліхтарик.

Ми їхали вздовж моря. Сльози текли самі. Від вітру. Від щастя. Від того, що життя після бурі справді існує.

Ліза сміялась на задньому сидінні, показувала пальцем на чайок і кричала:

— Мам! Дивись! Тут справжнє море!

І я дивилась. І бачила. Нарешті бачила все — без страху втратити.

Будинок Наталі стояв на пагорбі, з балконом, що виходив просто на воду.

Квіти в горщиках. Свіже печиво на столі. І запах кави, який ніби промовляв: “Ти вдома.”

— Ти тут залишиш шматочок себе, — усміхнулась Наталі. — Бо після того, як пройдеш бурю, завжди лишаєш частинку там, де знаходиш нове сонце.

Ті дні були справжнім дивом.

Ми купались, сміялись, обіймались без слів.

Ми дозволили собі бути — без списків справ, без дедлайнів, без страху бути недостатніми.

Я читала Лізі казки ввечері. Славік грав на гітарі пісні, яких не знав ніхто. Наталі варила каву і казала:

— Ти навіть не уявляєш, якою красивою ти стала, коли перестала воювати зі світом.

— Я не перестала, — сміялась я. — Просто тепер я знаю: світ не мій ворог. Мій ворог — страх. А з ним я вже впоралась.

Одного вечора, сидячи на пляжі, я дивилась на захід сонця.

Славік узяв мене за руку.

— Машо.

— Мм?

— Я не хочу планувати. Не хочу нав’язувати. Але коли ти будеш готова — знай: я все ще тут. І залишусь тут, скільки буде треба.

Я усміхнулась.

— А я вже готова. Але не до весіль чи обіцянок. А до того, щоб нарешті жити. З кимось, хто не змушує вибирати між любов’ю до себе і любов’ю до іншого.

— Це найкраще, що я міг почути.

Ліза бігала по пляжу, збирала камінці, кричала, що будує фортецю для нас.

Я дивилась на неї. На нас. На Наталі, яка розкладала рушники. На Славіка, який розпалював маленьке вогнище. На небо, що змінювало кольори від золотого до синього.

І подумала:

Я виграла. Не суд. Не бій. Не справу. А життя.

Життя, де не потрібно більше доводити.

Де достатньо просто бути.

І там, на тому березі, я остаточно відпустила все.

Біль. Боротьбу. Страх.

І сказала собі:

— Вітаю, Машо. Ти вдома.

Кінець