Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я ще не готова до весіль. До заяв. До “ми — назавжди”.
— А я й не прошу.
— Але… я хочу, щоб ми жили, як двоє людей, яким добре поруч. Без страху. Без рамок. Без гри.
— Я вже живу так. І чекатиму, доки ти будеш готова назвати це родиною.
Наступного дня я прокинулась і написала Наталі.
“Ми все. Ми виграли. Не суд. Себе.”
Вона відповіла миттєво:
“Я плачу. Якби могла — прилетіла б. Але зараз тільки обіймаю словами. Ти — моя героїня.”
Через кілька днів я пішла на масаж до Марічки.
— Ну що, красуне, повернулась з поля бою?
— З перемогою.
— А я ж казала: ти не просто клієнтка. Ти — вітер. І коли вітер проходить — усе змінюється.
— Я більше не вітер. Я — небо.
І справді. Уперше за багато років я відчула, що не обмежена нічим. Не визначена минулим. Не тримаюся за те, що було.
Я дозволила собі жити.
Просто. Без гасел. Без «треба». Без «раптом».
На Різдво ми прикрашали ялинку.
Ліза вішала іграшки і шепотіла:
— Це — за тата. А це — за маму. А це — за нас усіх.
— А ця? — спитала я, тримаючи прозору кульку з блискітками.
— Це — за майбутнє.
І я повісила її першою.
Увечері я знову відкрила блокнот. І написала:
«Не важливо, хто був проти тебе. Якщо ти — за себе.
І не важливо, скільки разів тебе ламали.
Бо якщо ти змогла пройти все —
ти вже не та, що була.
Ти — жінка, яка вміє виживати. І — жити.»
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра», після закриття браузера.