Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

надто ризикованим. Але ж я знаю, скільки страху довелося мені пережити, перш ніж я довів його до кінця. Я зробив це не для Німеччини, зовсім ні. Я зневажаю цю варварську країну, яка примусила мене принизити себе до шпигунства. А крім того, я знаю одного англійця — дуже скромного чоловіка, — якого я шаную не менше, ніж Ґете. Я з ним розмовляв не більш як годину, але протягом цієї однієї години він був справжнім Ґете… Отже, я здійснив свій задум тому, що відчував: шеф дивиться зі зневагою й острахом на людей моєї раси — на всіх тих незліченних предків, які передали мені свою кров. Я хотів довести йому, що й жовтопикий здатен урятувати велику армію. Крім того, мені треба було втекти від капітана. Його кулаки та його голос могли загриміти в будь-яку мить за моїми дверима. Я нечутно вдягся, попрощався із самим собою в дзеркалі, спустився сходами, пильно оглянув безлюдну вулицю й переступив поріг. Залізнична станція була недалеко, проте я визнав за ліпше найняти екіпаж. Я переконав себе в тому, що в такий спосіб менше ризикую бути впізнаним; бо на зовсім безлюдній вулиці я почував себе до нескінченності видимим і вразливим. Пам’ятаю, я наказав візникові зупинитися на певній відстані від центрального входу й зійшов із умисною, майже болісною неквапністю; мені треба було доїхати до села Ешґроув, але я взяв квиток до дальшої станції. Поїзд мав відійти через кілька хвилин, о восьмій п’ятдесят. Я поквапився; наступний поїзд відійде лише о пів на десяту. На пероні не було майже нікого. Я пройшов через кілька вагонів: пам’ятаю, що там було кілька селян, жінка в жалобі, юнак, який заглибився в читання «Анналів» Тацита, поранений солдат зі щасливим виразом обличчя. Нарешті поїзд рушив саме в ту мить, коли чоловік, якого я впізнав, уже добігав до перону. То був капітан Річард Медден. Знищений, тремтячий, я скулився на краю сидіння, якнайдалі від страшного вікна.

Але незабаром усвідомлення власної нікчемності перейшло в якусь майже огидну радість. Я сказав собі, що мій поєдинок уже розпочався і я виграв перший його раунд, хай навіть лише на сорок хвилин, лише волею випадку випередивши супротивника, який мене переслідував. Я почав переконувати себе в тому, що ця моя мінімальна перемога провіщала й перемогу остаточну. Я сказав собі, що не така вона вже й мінімальна, адже без цієї дорогоцінної перерви в часі, яку подарував мені розклад руху поїздів, я вже сидів би у в’язниці або був мертвий. Я переконував себе (за допомогою не менш очевидних софізмів), що моє щастя боягуза підтверджувало: я людина, спроможна довести свою пригоду до успішного кінця. З цієї слабкості я черпав сили, і вони мене не покинули. Я передбачаю той час, коли людині щодня доведеться здійснювати найстрахітливіші задуми, коли на світі не залишиться нікого, крім солдатів і розбійників. Я даю їм таку пораду: «Виконавець жорстокого та невблаганного наказу мусить уявити собі, що він уже його виконав, мусить зробити своє майбутнє безповоротним, як і минуле». Саме так зробив і я, а тим часом мої очі, очі вже мертвої людини, пильно стежили за тим, як збігає цей день, можливо, останній у моєму житті, й на землю насувається ніч. Поїзд м’яко котився між ясенами. Він зупинився, майже посеред поля. Ніхто не повідомив назву станції.

— Це Ешґроув? — запитав я в кількох хлопчаків, які стояли на пероні.

— Ешґроув, — відповіли вони.

Я зійшов.

Перон був освітлений ліхтарем, проте обличчя хлопчаків ховалися в пітьмі. Один з них запитав:

— Вам до доктора Стівена Елберта?

Не чекаючи моєї відповіді, другий сказав:

— Його дім далеко звідси, проте ви не заблукаєте, якщо звернете ліворуч і на кожному перехресті знову й знову звертатимете ліворуч.

Я кинув їм монету (свою останню), спустився кількома кам’яними східцями й пішов по безлюдній дорозі. Дорога полого спускалася вниз. Вона була ґрунтова, вгорі наді мною спліталися віти дерев, місяць, низький і круглий, здавалося, проводжав мене.

На якусь мить мені сяйнула тривожна думка, що Річард Медден у якийсь спосіб уже розгадав мій підказаний розпачем план. Але я дуже швидко зрозумів, що це неможливо. Порада завжди звертати ліворуч нагадала мені про те, що саме так рекомендувалося робити кожному, хто хотів дістатися центру того або того лабіринту. Недарма ж я доводжуся правнуком тому Цюй Пенові, який був правителем Юн-Ана й відмовився від земної влади, щоб написати роман, який був багатолюднішим, аніж «Гунґ Лу Мен{302}», і побудувати лабіринт, в якому заблукав би кожен. Тринадцять років присвятив він цим двом, таким різним, справам, але загинув від руки чужоземця, його роман залишився нікому не зрозумілим, а лабіринту так і не знайшли. Йдучи під вітами англійських дерев, я замріявся про цей утрачений лабіринт: я уявив його собі неушкодженим і досконалим на потаємній вершині горі, я уявив його собі в оточенні рисових полів, а також під водою, я уявив його собі нескінченним, не просто з восьмикутними павільйонами та закрученими навколо них стежками, а з річками, провінціями та королівствами… Я подумав про лабіринт лабіринтів, про заплутаний лабіринт, який би вміщував у собі минуле й майбутнє і в якийсь спосіб закручувався навколо небесних світил. Захопившись цими ілюзорними видіннями, я забув про своє становище втікача, якого переслідують і от-от схоплять. Протягом якогось невизначеного часу я почував себе абстрактним дослідником світу. У моїй свідомості жило тільки це оповите сутінками поле, місяць, далекий обрій, де ще червоніли останні відблиски заходу, а також дорога, що постійно спускалася вниз і не дозволяла мені відчути бодай найменші ознаки втоми; вечір був інтимний і нескінченний. Дорога то спускалася, то петляла між луками, яких було уже майже не видно. Добре чутна музика напливала хвилями й відлітала з поривами вітру, заглушена густим листям і відстанню. Я подумав про те, що людина може бути ворогом інших людей, у якийсь інший час — іще інших людей, але не всієї країни з її світлячками, словами, садами, струмками, світанками й вечорами. Тимчасом я вже підійшов до високої іржавої брами. Між прутами я розгледів алею і щось подібне до павільйону. Несподівано я зрозумів дві речі — одну цілком очевидну і другу — неймовірну: музика долинала сюди з павільйону, і це була китайська музика. Саме тому я сприймав її в усій повноті, не звертаючи на неї якоїсь особливої уваги. Я вже не пам’ятаю, чи був там дзвін або дзвоник, чи я просто