Читати книгу - "Соловей"

Раптом В’янн відчула, як уся її лють і горе повертається. Він справді намагався врятувати Рейчел. Якби ж вони послухалися його і лишилися в схованці. Вона захиталася. Бек підбіг і підтримав її.

— Ви радили сховати її вранці. Вона цілий день просиділа в тому жахливому підвалі. А ввечері я подумала… що все гаразд.

— Фон Ріхтер змінив розклад. Виникли проблеми з потягами.

Потяги.

Рейчел махає їй на прощання.

В’янн поглянула на нього:

— Куди її забрали?

Це було перше конкретне запитання, яке вона йому поставила.

— У трудовий табір у Німеччині.

— Я переховувала її цілий день, — повторювала В’янн, наче тепер це мало якесь значення.

— Вермахт уже цього не контролює. Тепер це справа гестапо та СС. Вони… жорстокіші, ніж солдати.

— Навіщо ви там були?

— Я виконував наказ. Де її діти?

— Ваші люди застрелили Сару біля пропускного пункту.

— Боже мій, — пробурмотів він.

— У мене її син. Чому Арі не було в списку?

— Він народився у Франції, і йому немає чотирнадцяти. Французьких євреїв не депортують, — він глянув на неї. — Поки що.

В’янн перехопило дух:

— Вони прийдуть по Арі?

— Думаю, скоро вони депортуватимуть усіх євреїв, незважаючи на вік і місце народження. І коли це почнеться, буде небезпечно переховувати будь-якого єврея.

— Дітей депортують. Самих, — навіть після того, що вона вже бачила, їй стало моторошно. — Я обіцяла Рейчел захистити його. Ви мене видасте? — спитала вона.

— Я не монстр, В’янн.

Це вперше Бек назвав її на ім’я.

Він підійшов ближче.

— Я хочу захистити вас, — сказав він.

Гіршого він сказати не міг. Вона почувалася самотньою вже кілька років, але тепер справді лишилася сама.

Він ніжно торкнувся її плеча. Від цього все її тіло наче пронизало струмом. Не в змозі контролювати себе, вона дивилася на нього.

Він був так близько. На відстані поцілунку. Один подих, кивок, дотик — варто було хоч трішки його підштовхнути, і він би це зробив. На мить В’янн забула, хто вона й що сталося за останню добу. Їй так хотілось забутися, полегшити свій біль. Вона злегка схилилася вперед і відчула його дихання на своїх губах. А тоді вона згадала. Усе одразу. Лавина гніву накрила її. Вона відштовхнула його так сильно, що він мало не впав.

Вона витерла губи, ніби вони торкнулися його.

— Нам не можна цього робити, — сказала вона.

— Звісно, не можна.

Проте коли їхні погляди зустрілися, вони обоє знали, що є дещо гірше, ніж поцілувати не ту людину.

Це хотіти цього.

Розділ 24

Літо скінчилося. На зміну теплим золотим дням прийшли дощі й похмуре небо. Утім, Ізабель була такою зосередженою на своєму маршруті, що не помічала погоди.

Прохолодного осіннього вечора вона вийшла з вагона потяга і злилася з натовпом, тримаючи в руках букет осінніх квітів.

Поки вона йшла бульваром, усе навколо, голосно сигналячи, заполонили німецькі машини. Солдати впевнено крокували між заляканими парижанами. У холодному повітрі тріпотіли прапори зі свастикою. Дівчина швиденько спустилася в метро.

У тунелі було повно людей. Скрізь була розклеєна нацистська пропаганда, яка демонізувала британців та євреїв та обіцяла, що фюрер розв’яже всі проблеми.

Раптом пролунала сирена, яка повідомляла про повітряну атаку. Світло зникло, й усі опинилися в темряві. Вона чула бурмотіння людей, дитячий плач і кашель літніх чоловіків. Десь далеко вона почула важкий удар, а тоді вибух. Мабуть, знову бомблять Булонь-Біянкур, що ж іще? Завод «Renault» виготовляв вантажівки для німців.

Коли нарешті пролунав сигнал, який означав, що атака скінчилася, ніхто не рухався ще кілька секунд, доки не ввімкнулося світло.

Ізабель була вже майже біля потяга, коли почула свисток.

Вона застигла. Нацисти й французькі колабораціоністи йшли тунелем і щось обговорювали. Вони вказували на людей, відтягували їх убік і змушували ставати навколішки.

Поруч із нею вигулькнула гвинтівка.

— Документи, — сказав німець.

Ізабель стисла квіти в одній руці, а іншою почала нервово відкривати сумочку. У неї в букеті було повідомлення для Анук. Звісно ж, такий обшук не був чимось несподіваним. Відколи війська Альянсу почали перемагати в Північній Африці, німці постійно зупиняли людей і вимагали в них документи. На вулицях, у крамницях, на залізничних станціях, у церквах. Скрізь чатувала небезпека. Вона простягнула йому фальшиве посвідчення.

— Я їду на обід із подругою моєї матері.

До нациста підійшов француз, уважно подивився на документ і похитав головою. Німець повернув Ізабель посвідчення і сказав:

— Іди.

Ізабель усміхнулася, вдячно кивнула й поквапилася на потяг, устигнувши забігти у вагон якраз перед тим, як двері зачинилися.

Поки Ізабель дісталася шістнадцятого муніципального підрозділу, вона встигла заспокоїтись. Вулицями ширився вогкий туман, роблячи розмитими будівлі й баржі, що повільно пливли Сеною. Імла посилювала кожен звук. Десь від землі відскакував м’яч (мабуть, гралися дітлахи). Повільно стишуючись, пролунав гудок якоїсь баржі.

На бульварі дівчина звернула за ріг і попрямувала до одного з небагатьох бістро, де горіло світло. Його навіс тріпотів від вітру. Вона пройшла повз порожні столи до вуличної каси та замовила каву з молоком (звісно ж, без кави і молока).

— Жульєтт? Це ти?

Ізабель побачила Анук і всміхнулася.

— Габрієлло! Рада тебе бачити, — Ізабель простягнула Анук квіти.

Анук замовила каву. Поки вони сьорбали на холоді свій напій, Анук сказала:

— Я вчора говорила з дядьком Генрі. Він сумує за тобою.

— Із ним щось сталося?

— Ні. Ні. Навпаки. Він запланував вечірку на вечір вівторка. Попросив віддати тобі запрошення.

— Мені принести подарунок?

— Ні, але можеш передати йому листа. Ось він.

Ізабель узяла конверт і запхнула його під підкладку сумочки.

Анук поглянула на неї. Навколо її очей залягли глибокі тіні. На щоках та лобі з’явилися нові зморшки. Такий спосіб життя починав даватися взнаки.

— З тобою все гаразд, подруго? — спитала Ізабель.

Анук утомлено, але щиро всміхнулася:

— Так, — вона зробила паузу. — Учора я бачила Ґаетана. Він буде на зібранні в Карріву.

— Навіщо ти мені це кажеш?

— Ізабель, ти найбільш прямолінійна людина, яку я колись зустрічала. Усі твої думки й почуття можна прочитати в очах. Ти сама не помічаєш, як часто згадуєш його?

— Невже? Я думала, що добре це приховую.

— Насправді це мило. Це нагадує мені, за що ми боремося. За прості речі. Дівчина, хлопець, їхнє майбутнє, — вона поцілувала Ізабель в обидві щоки, а тоді прошепотіла: — Він теж про тебе говорить.

На щастя для Ізабель, цього дня наприкінці жовтня в Карріву лив дощ.

Такої погоди ніхто ні на кого не звертав уваги, навіть німці. Дівчина