Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

8 березня 1922 року Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ УНР видав посвідчення сотнику Максиму Ломацькому в тому, що він «за час служби в Українській Армії… і понині нічим компрометуючим себе не заплямував і до союзників Української Народньої Республіки відносився лояльно».

Бажаючи продовжити навчання у вищих школах за кордоном, сотник Максим Ломацький 1922 року звільняється з української армії в безтермінову відпустку. 1 квітня 1923 р. він просить зарахувати його студентом на агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії… Скінчив її 4 травня 1928 року: дипломну працю виконав «дуже добре», а «дипломний іспит склав з успіхом дуже добрим». І виїхав у Словаччину, де працював у державій установі. Впроваджував меліоративні проекти, будував дамби. Брав активну участь у культурному житті української еміграції… Помер у травні 1943 року від сухот.

Нехай пам’ять про мужніх старшин — Максима Ломацького та Гриця Хмеленка назавжди залишиться в наших серцях.

Після запеклих серпневих боїв коло міста Коропця, що на лівому березі Дністра, 2-га кулеметна бригада відійшла на правий берег і розташувалась у місті Товмачі на відпочинок. Це був відпочинок від боїв, але не від праці: йшли заняття, козаки готували тачанки під кулемети, ремонтували зброю та одежу, а начальник постачання кінного полку Савчук-Савінчук із немуштрованими козаками молотив пшеницю, реквізовану в панському маєтку. Працювали дружно, настрій був добрий, усі прагнули переможцями повернутися на Велику Україну.

Та ось у перших днях вересня 1920 р. серед козаків поширилася чутка, що сотник Савчук-Савінчук вкрав пшеничку і продав гешефтяру з Товмача. Взагалі, чутки про зловживання командування весь час нуртували серед козаків і прикро впливали на їхній настрій. Особливо часто нарікали на начальника постачання армії Солов’їва. Можливо, щось і було перебільшено, але «дечого спростувати ніяк не можна було». Траплялись випадки, коли злочинці лишались непокараними й надалі посідали високі посади.

І ось нарешті одну з посадових осіб заарештували. Визначили склад суду з двох старшин і двох козаків. Призначили прокурора.

Готуючи промову до судового засідання, сотник Олексій Козловський розумів, що «як дійова особа в цій історії» він «не зовсім відповідає своєму призначенню». Щоби бути прокурором Надзвичайного суду бригади, він «не мав ні стажу, ні закінченої фахової підготовки». Якщо точніше, то Олексій Козловський був студентом 3-го курсу правничого факультету. Колись був. У 1917-му… І ось тепер він, «молодик у судівництві», не фахівець, мусив вирішувати — жити чи не жити двадцятишестилітньому українцю Савчуку-Савінчуку.

Сумніви опановували новоспеченого прокурора. Він добре розумів, що не з жиру вчинив так сотник Савчук-Савінчук — адже «армія була гола і боса», завошивлена, брудна й напівголодна…

Публіка залила велику залу міської школи по береги.

«Склад суду був для обжалованого не корисний», — визнавав прокурор. Суддями було призначено старшин та муштрових козаків, які «природно ставилися негативно до будь-якої особи, пов’язаної з інтендантством». До того треба додати, що у військово-польових судах засідали, як правило, «вояки з психологією не суддів, а месників».

Те, що й оборонець не був фахівцем, теж значно погіршувало шанси Савчука-Савінчука. І ось судове засідання почалося.

— Обжалований сотник Савчук-Савінчук, поясніть судові мотиви вашого вчинку, — промовив голова суду.

— Панове судці, — тихим голосом почав обвинувачений, — так, я продав 29 пудів пшениці жидові в Товмачу… Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черевики з дюрами. Продав — і купив дві пари білизни, черевики… — оповідав безхитрісно свою нещасливу пригоду сотник. Голос його тремтів.

Усі розуміли, що це правда, що армія роздягнена. Сам Олексій Козловський зі своїм братом в українській армії з 1917-го і ось на четвертий рік «вибороли» на двох одну сорочку… За минулий місяць Олексій отримав 6000 гривень. На ці гроші в Товмачі виторгував аж дві плиточки шоколаду. Щоправда, напередодні суду його було обдаровано новим одягом польського жовніра — щоб не соромно було виступати в судовому засіданні.

— Пане прокуроре, — почувся голос голови суду. — Ви маєте питання до обжалованого?

— Так, пане голово. — І Козловський почав поспіхом шарудіти заготовленими записками… — Ви знали, пане сотнику, що продавати скарбові річі заборонено законом?

— Знав.

— Ви знали… А чого ж, знаючи, ви зробили те, що заборонено законом? — повчальним тоном запитав прокурор.

Савчук-Савінчук мовчав.

Справа була зрозумілою. Питання ставилися лише для форми. Сотник був винен, й іншого вироку, як кара смерті, суд ухвалити не міг, — адже тюрем не було, тож покарання ув’язненням просто не існувало.

Це розуміли всі, крім сотника Савчука-Савінчука.

Та похмурі обличчя й гострі запитання членів суду повинні були і його протверезити — вирок буде немилосердний. Хто зна, може, і Савчук-Савінчук усе розумів, — адже голос його тремтів.

Почався допит свідків. «Боже мій, — ледь не вигукнув прокурор, — та їх же всіх треба посадити на лаву обжалованих».

Справді, один свідок, комендант станції Товмач, пропонував Савчуку-Савінчуку продати збіжжя спільно, а коли не зійшлися в умовах, доніс. Козак, що вартував коло вагонів із пшеницею, помагав жидові насипати пшеницю в мішки, за мовчання одержав 3000 польських марок. І знову: вартовий козак був босий, тому й вирішив заробити собі на чоботи.

— Судове слідство закінчене. Пане прокуроре, слово належить вам.

Олексій Козловський знервовано підвівся. Йому зовсім не подобалася роль, яку він мусив виконати.

Із зусиллями глянув на підсудного і побачив почервонілі очі на блідо-сірому обличчі.

Прокурор збагнув, що підготована ним промова — штучна і зовсім не відповідає ситуації. Та іншої не було.

І він почав.

— Панове судці, — сказав прокурор не зовсім твердо. — Ми, отут зібрані, є представниками молодої бойової