Читати книгу - "Ті, кого немає"

– Сволота! – Олександра випросталася, дивлячись упритул. – Убивця! Ти хоч раз про нашу матір згадав за ці роки?

– Не смій, Сашко! – батько задихнувся, пальці з посинілими нігтями судорожно зашкребли по липкій клейонці.– Т-ти… – Він подався вперед, немов хотів схопити її, поперхнувся й раптом звалився ницьма, з маху вдарившись обличчям об підлогу.

На незвичний шум у кухню влетів Валентин і застиг на порозі.

– Скінчено, – сказала Саша. – Тепер ми з тобою вільні.

«Добре, що моїх немає вдома. Пощастило – тепер я так рідко буваю сама, – думала Олександра, вкладаючи пожовклий листок у конверт і ховаючи його в кишеню халата. – Олександра Борисівна Буславіна… І що тепер зміниш? Навіщо себе мучити непотрібними спогадами… Між іншим, треба б не забути попорядкувати на антресолях. Уся ця пилюка… Дещо випрати, прибратися. Збігати по харчі й приготувати їжу днів на два… – Вона зненацька всміхнулась. – От воно, це слово: попорядкувати. Воно лопотить і дирчить у мене в голові завжди, відтоді як себе пам’ятаю. Як маленький механізм, завжди ввімкнений… І що: від цього я щасливіша? А ті, хто поруч зі мною?..»

Якісь незвичні думки.

Мимохідь вона глянула в дзеркало в передпокої. Треба щось міняти. Обличчя вже далеко не молоде, тьмяна шкіра, гірка складка губ, недоглянуте волосся. Зайва вага, почала сутулитися…

Красива, нема чого казати. І ця історія з дочкою. Від неї не відскіпатися, тому що в ній дивне все, від початку до кінця. Дивне й болісне. І ще невідомо, як усе обернеться.

Вона вже збиралася лягати, коли замок вхідних дверей маслянисто клацнув. Ключем орудували неквапливо, по-свійськи.

Олександра завмерла і, як сомнамбула, пішла на звук, на ходу вмикаючи скрізь світло.

У передпокої стояв її молодший брат. Він дещо спав з обличчя, засмаг, незвично коротко постригся. Погляд спідлоба, напружена спина, на плечі – дорожня торба.

Валентин Максимович Смагін. Власною персоною.

13

– Що? Не чекали? – криво посміхнувшись, розліпив обвітрені губи Валентин.

– Валику! – від несподіванки вона кинулася забирати в нього сумку, водночас намагаючись обійняти. – Яка я рада! Де ти пропадав?

– Робота… Чого там пропадав… Та не метушись ти, Олександро, наче я щойно з того світу… – Він нарешті звільнився від її судомних обіймів, скинув мокасини і в самих шкарпетках, не випускаючи сумки з рук, пішов відмикати двері своєї кімнати. По дорозі через плече поцікавився: – Поїсти знайдеться?

– Та що за питання?

– Звідки мені знати, – буркнув він. – Може, ви тут… А інші де?

– Ночують на дачі.– Вона ніяк не могла зрозуміти, що її так тривожить: чи то по-особливому насторожене обличчя брата, чи то відчуженість і нездоровий блиск у його очах. – Зараз підігрію… У тебе все гаразд? Ти здоровий?

Валентин, не кинувши їй жодної відповіді, зник у кімнаті.

Олександрі не терпілося випитати, чому не телефонував, що з ним сталося на озері, де він, зрештою, пропадав. Однак коли брат сів на звичне місце за кухонним столом, вона якийсь час стримувалася, подаючи їжу. Їв він жадібно й неохайно, а наситившись, витер рот тильним боком долоні. Олександра простягла строкату паперову серветку й узяла сигарету.

– Дай і мені,– сказав Валентин.

– Ти ж не куриш! – здивувалася вона.

– Мало що… Хоч спробувати, навіщо ви себе труїте.

– Я б тобі не радила…

– Що ти все кудкудакчеш, Сашко? Мені що почати, що кинути, – як два пальці… Інша річ, якби Марта раптом закурила, – він посміхнувся, – отут уже ви б забігали…

Ім’я дочки спрацювало як спусковий механізм.

– До чого тут Марта? – насупилася вона. – Що за дурниці? До речі, може, все-таки поясниш, де тебе носило цілий тиждень? Ні дзвінка, ні записки. Адже якщо ти був у рейсі з понеділка, отже, і додому встигнув заскочити. Сумка он при тобі. А ми тебе по моргах шукали, Сергій з міліцією розбирався…

– Та облиш ти… – перебив він, закашлявся й зі злістю розчавив сигарету в попільниці.– Ну й лайно!.. Тільки не треба допитів, сестричко. Хвилювалися вони, шукали! Кому я тут потрібний?! А щодо Марти – помиляєшся. Доня твоя ще той фрукт. Затягла мене на озеро, наговорила хтозна-чого, втопила мій мобільник за триста баксів… І звідки мені знати, що за дурниці в неї в голові?

– Навіщо ти виказав дівчинці, що ми її вдочерили? Хто тебе тяг за язика?

– А доки ти збиралася морочити їй голову, Олександро? Однаково вона б додумалася, рано чи пізно, – поморщився Валентин. – Не роби з мухи слона. Ви що, збиралися все життя її за ніс водити?

– Не тобі це вирішувати! – спалахнула Олександра. – Нема в тебе такого права і не було, хоч ти й живеш у цьому домі. Якби я сама не сказала, ти б уявлення ні про що не мав.

– А що б від цього змінилося?

– Ти про що?

Він не встиг відповісти – задзвонив телефон у передпокої. Дзвінок був характерний, з мобільного. Олександра квапливо вийшла і, не вмикаючи світла, взяла слухавку. Щоки її палали. У кухні теж був апарат, дотягтися до нього було легко, але вона не хотіла говорити з будь-ким у присутності брата.

Телефонував Сергій, і його домашній, хоч і трохи стривожений голос приніс їй деяке полегшення.

– Вибач, що пізно, – сказав Федоров. – Твій мобільний не відповідає. Ти не спиш? Знаєш, не розумію, що зі мною відбувається. Глухе безсоння. У мене таке рідко буває.

– Я теж іще не лягла. – Олександра вирішила не говорити про повернення Валентина. – Може, серце розійшлося? Прийми валокордин… Ви коли повернетесь?

– Завтра вдень… Ти на роботу?

– Куди ж іще? – з прикрістю мовила Олександра. – На добраніч, Сергію.

Вона поклала слухавку й по дорозі назад зазирнула у ванну – освіжити розпашіле обличчя.

– Олександро! – долинув до неї голос брата.

– Що? – вона зупинилася на порозі.

– Я пішов спати. Втомився. Мені зранку в контору, опівдні знову в рейс. Зроби все як зазвичай… Бутерброди там, термос, чистий рушник. Ну, ти в курсі.

– Добре, – вона кивнула, сіла навпроти і все-таки змусила себе вимовити: – Зачекай, Валику. Ти завтра знову поїдеш, а я все-таки повинна знати, що там між вами сталося. Ти ж не просто