Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

Керували обладнанням три офіцери, молодий англієць і двоє його індійських підлеглих. Один із індійців сидів у великих чорних навушниках. На столі перед ним стояв важкий сталево-сірий мікрофон. Він несамовито шкрябав по паперу і передавав записки колегам, а ті передруковували їх у звіти для начальства. Усе гуло, як у добре налагодженому механізмі.

Я прочитав щойно надіслані звіти. І досі все туманно, але картина потроху починає складатися. Схоже, Дігбі має рацію. Напередодні загін гуркхів під командуванням бригадного генерала на ім’я Даєр відкрив вогонь по кількатисячному революційно налаштованому натовпу в місті Джаллинвала-багх в Амрітсарі. Лейтенант-губернатор Пенджабу хвалив Даєра за придушення збройного повстання. Просив у віце-короля дозволу оголосити в провінції воєнний стан і швидко цей дозвіл отримав.

Що більше я читав, то більш невиразною ставала загальна картина. Першим натяком на те, що не все так гладко, став наказ віце-короля приховувати новини. За ним пішли звіти про жертви.

Спочатку мова йшла про три сотні вбитих і понад тисячу поранених, включаючи жінок і дітей. Досвід підказував, що озброєні революціонери, ладні підняти повстання, неохоче беруть із собою дружин і дітей, аби ті помилувалися видовищем. Що ж до гуркхів Даєра, серед них не було жодного пораненого, навіть подряпин ніхто не отримав. Вражає, враховуючи, що сімдесят п’ять солдатів виступили проти кількох тисяч повстанців.

Мені стало моторошно. Уява малювала різанину. Якщо мої тривоги не марні, це пояснює, навіщо приховувати новини. Не тому, що це допоможе тримати жах у таємниці. Не в наш час. Урешті-решт, ми живемо у вік інформації; технології, які дозволяють нам отримувати інформацію з відстані в тисячу миль за кілька годин, доступні й індійцям. Можна не допустити новин до газет і радіо, але не можна заборонити індійцям розмовляти один із одним по телефону, бо інакше це паралізує й уряд. Усе одно запізно. Якщо звіти про повстання у Баранагарі правильні, про нього вже говорять на вулицях Калькутти. Якщо новини дісталися Калькутти, долетіли вони і до Делі, Бомбея, Карачі, Мадраса й усіх міст між ними.

Раптом рішення лейтенант-губернатора звернутися до армії набуло сенсу. Якщо я не помиляюсь, у Пенджабі розгортається трагедія, яка пустить паростки по всій країні, а може, й за її межами. Цей Даєр щойно запалив сірника, який може розпалити національну революцію і перетворити Радж на купку попелу, а з ним і всіх нас. Проблема в тому, що я нічого не можу зробити. Інколи варто лише міцніше триматися і сподіватися, що хвиля історії тебе не змиє.

Коли я повернувся, Не Здавайся сидів на стільці пеона в коридорі біля мого кабінету. Вигляд у нього був іще більш пригнічений, аніж завжди. Я наказав йому заходити всередину і сідати, а сам пішов за Дігбі. На мить мені здалося, що він хоче щось сказати, але сержант передумав, похмуро увійшов до кабінету й сів.

Незабаром за моїм столом уже сиділи всі троє: Дігбі у стані нервового збудження, я і Не Здавайся з таким виглядом, немов щойно пристрілили його собаку. Обговорювати події в Амрітсарі і на вулицях не було сенсу, тож я перейшов до справи.

— Мусимо привезти на допит місіс Боуз і дівчину Деві.

Із обличчя Дігбі миттєво зникла посмішка.

— Навіщо? — розгубився він.

Я розказав про те, що сталося вчора, про свідчення преподобного О’Ґунна, що Мак-Олі знаходив Бучану повій, і про те, що перед тим, як його вбили, він збирався з усим цим покінчити. Передав і зізнання Деві, що вона бачила, як Мак-Олі виходив із борделю і сперечався з білим чоловіком перед самісіньким убивством. Про свої сумніви щодо надійності її слів я промовчав. Дігбі все це не дуже переконало.

— Ти серйозно віриш у те, що один із найвпливовіших людей в уряді водив повій до Бучана? І що його вбили, бо він хотів із цим зав’язати? — вигукнув він.— Цілковита дурня. Не знаю, що там тобі напатякав той клятий індієць Сен, але ти хапаєшся за соломинку.

Він має рацію. Недоліків у теорії більше, ніж у планах генерала Хейга[43]. Ми явно щось упускаємо, і я мушу знайти, що саме.

— Знаю, це здається малоймовірним,— погодивсь я.— Саме тому ми мусимо допитати Деві й місіс Боуз іще раз. Без них не розібратися.

Дігбі зітхнув.

— Гаразд,— нарешті погодився він.— Якщо таке твоє рішення, поїду і привезу їх.

— Поїдемо разом,— рішуче заявив я.

Тут заговорив Не Здавайся, який під час розмови і рота не відкрив:

— Сер, можна поговорити з вами наодинці? Розмова може затягнутися.

— А зачекати не можна?

Країну от-от охопить полум’я, і саме цей час він обрав для балачок?

Він скривився.

— Боюся, ні.

— Слухай, старий,— сказав Дігбі.— Я можу поїхати в Коссіпор із парочкою констеблів, а ви із сержантом тут розберіться.

— Гаразд,— кивнув я.

— Тоді я пішов,— підвівся Дігбі.

Коли він вийшов і зачинив за собою двері, я повернувся до Банерджі:

— Що ви хотіли сказати, сержанте?

Бідолашний хлопець крутив олівець. Він спітнів і вигляд мав такий, ніби ще трохи, і його знудить. Важко зітхнув.

— Боюся, сер, поведінка військ його величності під час поліцейської акції в Амрітсарі вчора, які застосували абсолютно непропорційну силу у відповідь на загрозу їм і уряду Пенджабської провінції, без законного чи морального виправдання, мала...

На це я не маю часу.

— Слухайте, Не Здавайся, просто передайте двома словами, що вас хвилює.

— Боюсь, я мушу подати у відставку, сер.

Він витяг із кишені зім’ятий конверт і поклав на стіл переді мною. Папір уже став вологим від поту.

— Моє прохання про відставку.

— Через те, що сталося вчора в Амрітсарі?

— Так, сер.

— Чи відомо вам, що звіти повідомляють про придушення озброєного повстання?

— Із повагою до вас, сер, ці звіти... містять помилки. Із того, що ми чуємо з індійських джерел, складається геть інша картина.

— А що саме кажуть ці джерела?

Він посовався на стільці.

— Кажуть, що мирний, неозброєний натовп розстріляли без попередження і не дали змоги втекти.

— Ці люди знають, що такі збори згідно законів Роулетта є протизаконними,— заявив я. — Їх не мусило там бути.