Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

Не можу його звинувачувати. На його місці я б учинив так само. Навіть відчув би спокусу взяти закон у свої руки і пристрелити парочку гнобителів. Такий собі спокійний ранок: різанина у Пенджабі, бунти у Калькутті, ще й найрозумніший молодший офіцер погрожує піти у відставку. І це ми ще не снідали.

— Що ж ви робитимете? — поцікавивсь я.

Схоже, запитання захопило хлопця зненацька.

— Іще не думав.

Добрий знак. Якщо він про це не думав, я ще можу вмовити його залишитись. Але, сидячи на протилежних боках столу і сперечаючись про правильні та неправильні вчинки британської влади в Індії, боюся, що згоди ми не досягнемо. Якщо я хочу переконати його залишитися, мушу поводитися хитромудріше.

Ми сиділи в кав’ярні на алеї неподалік від Лал-базара. Судячи з вигляду, заклад переживав не кращі часи. Утім, будь-який день був значно кращим за сьогоднішній. Індійський заклад, куди європейці нечасто заглядають, але сьогодні вранці тут і індійців було зовсім небагато. Власне, кав’ярня була майже порожньою, атмосфера більше нагадувала похоронне бюро невдовзі після того, як винесли труну. В одному кутку метушилося двоє офіціантів, намагаючись не дивитися на відвідувачів.

Ми сиділи за маленьким столиком. Одна ніжка у нього була коротшою за решту, тож варто було необережно ворухнутись, як він починав хилитися.

Не Здавайся відпив кави і поморщився.

— Гаряча?

— Гірка,— пояснив він і щедро додав цукру.

— Пригадуєте день, коли ми познайомилися? — запитав я.— Я тоді цікавився, чому ви пішли в поліцію.

— Так, сер.

— Ви відповіли, що одного дня індійці творитимуть власні закони, і коли цей день прийде, країні потрібні будуть досвідчені детективи, судді, військові офіцери, інженери тощо.

— Так.

— Що ж змінило вашу думку?

— Досі,— тихо сказав Не Здавайся,— я вірив у британську справедливість, у чесну гру. Певне, існують погані англійці, як і погані індійці, але мені завжди здавалося, що система є справедливою. Карає порушників і захищає невинних. Тепер я бачу, що мій батько має рацію. Коли нападають на одну англійську жінку, невинних індійських чоловіків змушують плазувати перед нею на череві. А коли сотні, якщо не тисячі неозброєних індійців — чоловіків, жінок і дітей — убивають, злочинців прославляють як героїв. Чи британська справедливість є справедливою тільки для британців?

Що я міг сказати? Що все це брехня і пропаганда? Що британський офіцер ніколи такого не дозволив би? Можна було і так пояснити. Навіть варто було, але я добре знав, що відбувається в Ірландії, і усвідомлював, що хай би як нам хотілося вірити в протилежне, британська армія здатна на жорстокість.

Можна було сказати, що, коли сталася ця різанина, порушник є божевільним і отримає по заслузі. Таке пояснення принаймні б частково було правдою. Людина дійсно має бути божевільною, щоб віддати наказ стріляти по натовпу неозброєних цивільних, але досвід показує, що божевілля ніколи не було бар’єром до високих армійських посад, тим більше зараз, після війни, яка багатьох позбавила розуму. Гадаю, Даєр один із таких. Бачив у натовпі індійців не людей, а проблему, яку мусить розв’язати.

Що ж до справедливості, правда в тому, що ми вже давно замітаємо все під килим. Бірн має рацію. Наші закони примушують нас триматися морально вище за тих, ким ми керуємо. А це неможливо, якщо дозволяти стріляти в сотні жінок і дітей.

Але сержантові я брехати не стану. Він заслуговує на краще.

Ми обидва заслуговуємо.

Проблема в тому, що мене та моє розслідування чекає доля «Лузітанії»[44], і без сержантової допомоги судно мені не врятувати.

— Визнаю, те, що сталося в Амрітсарі,— сказав я,— якщо це сталося, як ви самі сказали, є злочином. Але ваша відставка не допоможе тим, кого вбили. Якщо ж ви залишитеся, ми можемо спробувати допомогти принаймні одному індійцю.

— Ви про Сена? — Він гірко розсміявся і відпив кави.— Йому вже не допоможеш. Його повісять, що б ми не зробили.

— І ваше сумління з цим погодиться? Зможете жити з думкою, що відмовилися від людини, яку вважали невинною, просто заради того, щоб виразити протест проти того, чому не змогли б завадити?

Він нічого не сказав, і я продовжував тиснути:

— Сену недовго залишилося. Щонайбільше кілька днів. Ви перший припустили, що він невинний. Якщо й досі в це вірите, мусите продовжувати розслідування.

Хлопець завагався. Я побачив це по його очах. Час запропонувати компроміс.

— Мені потрібна ваша допомога, Не Здавайся. Один я нічого не зможу, а Дігбі так і бачить Сена на шибениці. Це гарантує йому підвищення. Я прошу вас зачекати з рішенням, доки ми не владнаємо цю справу.

Він допив каву.

— Гаразд,— нарешті оголосив юнак.— Я відкладу рішення, доки ми не розкриємо справу.

— Оце по-нашому! — вигукнув я з ентузіазмом.

Він посміхнувся.

— Ви маєте рацію. Моє сумління не дозволить мені піти прямо зараз.

— Добре,— кивнув я.— Переконаний, Сен оцінить вашу відданість.

— Я не про Сена. Навряд чи я можу піти, якщо існує шанс, що помічник інспектора Дігбі отримає підвищення і стане вашим начальником... сер.

Ми пішли назад на Лал-базар, а навколо розгорталися дії. Мчали на північ оливково-зелені вантажівки із солдатами, полишаючи за собою чорні клуби диму. Сипаї займали позиції навколо площі Далхаузі. Під керівництвом молодого британського офіцера вони споруджували блокпости і розкладали мішки з піском навколо Будинку письменників, пошти і телефонної станції.

Сама Лал-базар була майже порожньою. Більшість офіцерів вирушили до потенційно проблемних точок, залишилися тільки адміністративний персонал і пеони. І детективи, звісно. Їхня черга настане тільки тоді, коли піднімуться в небо аеростати і почнуть гинути люди. Я полишив Не Здавайся у своєму кабінеті, а сам пішов до радіорубки. Хотів дізнатися останні новини, але, враховуючи настрій сержанта, вирішив його із собою не брати. Він і досі вагався, і мені не хотілося, щоб він побачив неприкрашені звіти про те, що відбувається по всій країні, і знову почав говорити про відставку.

Але щоб зрозуміти, що справи кепські, читати звіти мені навіть не довелося.