Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Чекаючи на Свята, я всілась на м’який пуфик – нормальних стільців в нашому номері не виявилось, – і, зіщулившись над маленьким екранчиком камери, гортала фотографії.

Якщо чесно, я терпіти не могла свої фото. Але зараз вони виглядали навіть… Симпатично. Свят бачив мене якось… Інакше, ніж інші, чи що. Нормальне обґрунтування цьому враженню я знайти не могла. Якби він писав картини, сказала б, що він трохи збрехав, і це геть не схоже на правду.

Але ж мова все-таки йшла про фото, а це інше. До обробки і фільтрів це все-таки справжня я. Та й там буду, хай і трохи відретушована.

Може, дарма погодилась?

На одній з фотографій, тій, де я кидала в нього подушку, я якось… Зависла, чи що. Дивилась у власні очі і не розуміла, як вони можуть так блищати, як в погляді може бути водночас стільки обурення і притому прихованого, закопаного глибоко в душі щастя, що вперто намагається вирватись на свободу. Це майже неприродньо!

У Свята вийшло.

– Ну як? – його питання застало мене зненацька. – Сподобалось? Зрозуміла, яка ти насправді гарна?..

Я підвела на нього погляд.

– Звичайна я, Святе.

– Ну, так, звісно. Дуже звичайна. Така звичайна, що звичайніше вже нікуди, – хитнув головою хлопець. Ще коли перестанеш дуже звичайно себе знецінювати, взагалі шикарно вийде, правда.

– Перестань.

– Я говорю правду, – сердито промовив він. – Я ж художник! Ну, тобто, фотограф – але певною мірою творець. Я бачу в тобі набагато більше, аніж ти здатна розгледіти сама, не тому, що я щось вигадую, моє мистецтво все-таки про дещо інше. Це все завдяки тому, що я зазираю глибше. То моя робота.

– Твоя робота – фотографувати весілля та випускні, – ляпнула я і одразу ж прикусила язик. – Вибач. Це зайве, те, що я сказала.

Свят не виглядав ображеним. Він забрав у мене камеру і байдуже зазначив:

– То теж моя робота. Ти права, коли я маю справу з потоком людей, я не надто стараюсь пірнути в глибину чужих очей і знайти там щось надзвичайне. Не ставлю це собі за мету. То… Більше ремесло, якщо чесно. Так, засіб заробляння грошей. Але яке мистецтво може бути на випускному, де всі намагаються продемонструвати красивішу сукню? Є ті, хто позує краще, є ті, хто гірше, комусь справді хочеться креативу, інші вимагають священну класику або, що гірше, банальщину. З весіллями ще гірше. Ну, тобто, коли це фотосесія саме пари, то там буває дійсно мистецьки. А коли ти фотографуєш свято, то просто клацаєш тверезих і не дуже людей, та й все. Потім обробляєш, віддаєш, отримуєш свої гроші і забуваєш про це. Можливо, як про страшний сон. Але…

Він встав дуже близько до мене і обережно торкнувся щоки, провів по лінії підборіддя кінчиками пальців, і я підняла голову. Наші погляди зустрілись; Свят дивився якось замислено, мружився, ніби намагався щось розгледіти, але поки не вдавалось. Кусав губи.

– З тобою все по-іншому. – промовив нарешті він. – Ти більше, ніж просто дівчина. Я вже казав, що ти моя муза. Це була щира правда.

– Але?

– Яке але?

– Має бути ще одне «але».

– Ні, не має, – заперечив Свят, хоча я відчувала, що він брехав. – Ходімо, нам пора снідати, – він нахилився, щоб взяти мене за руку, та потягнув за собою.

Я неохоче підвелась, дозволивши йому перервати цю розмову на півслові. І все ж, в повітрі буквально висіли слова, які ми один одному не встигли сказати; я не могла зрозуміти, що саме це за слова, але відчувала, що вони мене не порадують. Тут, в Києві, все було інакше, тільки хто сказав, що воно на краще?

…Коли ми зі Святом нарешті вийшли на вулицю, яскраве літнє сонце наполовину випалило ту меланхолію, що поселилась у мене в душі. Я крутила головою, роздивляючись незнайоме мені місце. Наш готель загубився серед типових старих будинків в одному зі спальних районів, проте і тут було багато чого незнайомого. Коли ж ми спустились до метро, то я взагалі була шокована тим, наскільки все масштабніше, ніж у моєму рідному місті, настільки ж більше тут людей!

Бурхливе, безмежне море народу! Стало лячно, проте водночас я відчувала захват від того. що бачу перед собою.

Я ні на мить не відпускала руку Свята, боячись, що просто тут заблукаю. Він не пручався, продовжував мене тримати. У вагоні, щоправда, людей виявилось не настільки вже й багато, і Свят знову дістав камеру.

– Не позуй, – попросив він. – Хочу спіймати тебе справжню.

Напевне, він хотів отримати на фото перелякане дівча с великими очима – що ж, це в нього вийшло. Я відчувала себе не надто комфортно, тим паче, люди прибували, але зробити кілька кадрів все-таки дозволила. З полегшенням зітхнула, щоправда, коли ми нарешті вибрались з метро і опинились на поверхні. Свят повів мене до невеликого кафе, що притулилось тут на розі – його було видно здалеку! – але на півдорозі зупинився. У нього задзвонив мобільний, і хлопець спочатку ліниво потягнувся до нього, а потім, побачивши, хто саме телефонує, аж посірів і дуже швидко підняв слухавку.

– Йди до кафе, я приєднаюсь, – сказав він мені, і я розгублено закрокувала у потрібному напрямку, не розуміючи, що сталось.