BooksUkraine.com » Бойове фентезі » Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан 📚 - Українською

Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

81
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Витязь у ведмежій шкурі - 4" автора Кулик Степан. Жанр книги: Бойове фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74
Перейти на сторінку:

Хвилина, друга… п'ять… десять… і грот нарешті закінчується. Відшліфована мільйонами припливів до дзеркальної гладі, скеля залишається позаду, похмуро і насуплено нависаючи над головою. А перед очима, в який бік не подивися, нескінченний смарагд хвиль, що ледь ворушаться. До самого обрію.

Роблю ще кілька кроків уперед і поринаю з маківкою. Все, прибережне мілководдя закінчилося. Відкашлюючись і відпльовуючись, кількома сильними гребками повертаюся назад і знову намацую дно.

Встаю на ноги і озираюсь.

Висока скеля, — навіть закинувши голову, вершину не бачу. Ну, так... Стою ж практично впритул. Та ще перспектива. Натомість бачу, що як взяти ліворуч, то там скеля гостро обривається. Значить там берег може бути нижчий.

— Давай за мною… — кидаю Зориці. — Спробуємо з того боку.

Ще хвилин десять борсання, — ми вибираємось на сушу і майже без сил валимося на пісок. Дрібний та теплий. Зовсім, як на курорті.

Лежимо довго… Розумію, що треба спершу озирнутися, зрозуміти де ми, оцінити небезпеку, але сил немає зовсім. Всі пішли на перехід і безконечне бовтання в холодній воді. Солоної, до речі… Це я зрозумів після того, як облизнув губи. Отже, море чи океан. Озера теж бувають солоні, але це швидше виняток із правил. Та й масштаби інші… не до горизонту.

— Нам вдалося, так? — ставить питання на очевидну відповідь дружина.

— Начебто... Якщо тільки це не потойбічне життя, і ми не в раю.

Зориця хмикає, потім простягає руку і боляче щипає мене за бік.

— Гей! Ти чого?

— Перевіряю… — усміхається дружина.

— Цікавий метод… — бурчу, потираючи бік. Потім підводжусь на руках і сідаю.

Перед очима та сама картина — гра хвиль, що неквапно линуть за обрій.

Обертаюся. Ф-фу… Позаду краєвид інший. Пляж, хоч і просторий, але не безкінечний. Метрів за п'ятдесят від берега пісок переходить у траву. Бляклу по краях і рідку, але що далі, то вона густіша і зеленіша. А метрів за триста вже й окремі кущі та деревця видно. За ними ж — суцільна темно-зелена смуга. Ліс… Хоча, ні. Ліс — це коли від краю до краю. Тут же зелень обрізана з двох боків. Значить — гай. А ліворуч і правіше — все та ж синь.

Півострів чи…?! Гм... Зупинимося поки що на цьому. Переконатись у гіршому варіанті завжди встигну.

Подих легкого вітерця змусив зіщулитися і нагадав, що треба одягнутися.

Притягаю до себе торбинку. Щільна тканина, звичайно ж намокла, але все ж таки воду на якийсь час затримала — одяг сухий. Простягаю Зориці її сукенку, і із задоволенням натягую штани.

Здавалося б, соромитися нема кого, поблизу навіть птахів не видно, а все ж — одягнена людина почувається набагато впевненіше ніж оголена. Гримаси цивілізації…

Стоячи огляд краще. Але, нічого суттєвішого. Та ж скеля ліворуч… Тільки тепер я бачу, що це не частина кряжу, а окрема здоровенна брила, що якимось дивом вмостилася на краю пологого пагорба. А ось він, власне, і являє собою всю доступну для огляду частину суші. Окрім тієї, що ховається за деревами. І дуже хочеться вірити, що вона там не закінчується. Тому що опинитися на безлюдному острові десь посеред моря-океану не найкращий варіант.

Хоча, дивлячись із чим порівнювати. Якщо згадати того ж ченця… Так що не нарікатимемо на долю. Принаймні доти, доки живі і залишається хоч якась надія на краще.

— Як багато води… — захоплений голос дружини суперечить моїм думкам та настрою. — Гарно…

— Красу на хліб не намастиш, — бурчу за інерцією. — Одягнулася? Готова?

— До чого? — Уточнює Зориця.

— Для початку треба хоча б воду пошукати. Якщо ти звернула увагу, ця… — показую на хвилі, — солона. І для пиття не годиться. Тої, що в баклазі, нам максимум дня на два вистачить. Тож… Загалом, розумієш.

— А де ми її шукатимемо?

— Там, де дерева… І добре, що їх багато, і вони виросли такими великими. Але... все ж таки, спочатку варто просто роздивитися на боки. Тож ідемо до скелі. Гляну, чи можна на неї видертися. Якщо вдасться, то буде непогано. Хоч якась інформація.

— А можна, я тут просто посиджу? Ніколи такої краси не бачила. Очей не відвести. Мені так добре лише в дитинстві було. Коли мама заколисувала. Так би й задрімала... — Зориця позіхнула і протерла очі рукою.

— Чому ні? Можеш навіть поспати, якщо хочеш…

Перенервувала дівчина... Напевно ж страшно було. Але пішла за мною, довірилась. А тепер відпустило.

— Гм… А й справді, подрімай. Куди поспішати? Сонце високо. Увесь день попереду. Поки я туди-сюди… Потім перекусимо… Головне, ми живі. Значить, удача на нашому боці. І все буде добре.

— Умгу… — пробурмотіла дружина, лягаючи на бік і згортаючись калачиком.

Ось такі пироги… Як там казали давні? Бійтесь своїх бажань, бо вони збуваються? Типу, хотів потрапити в інший світ — отримай і розпишись. А що світ не той чи не такий, вибач. Скажи дякую і за це.

Гм... А й скажу... І наступне загадаю... Бажань у мене багато. Так просто не відбудетеся.

1 ... 73 74
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"