Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

Я дуже коротко, без яскравих та зайвих подробиць розповіла про кілька днів у столиці.

Ельф, не відводячи погляду, уважно слухав.

– …А біля крамниці зустріли вас, – закінчила я історію.

Скріраніель мовчав.

– Можна запитання? – порушила я тишу.

Він кивнув.

– Ви ж до Курчавого приїжджали саме до мене чи... за мною? Я ж не помиляюся, чи не так? У такому разі: навіщо я вам знадобилася?

Жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Приголомшлива витримка. Мені б такої навчитися!

– Я тобі зараз дещо розповім, Руто. Тільки дай мені слово, що все, що ти зараз почуєш, залишиться між нами.

Я кивнула на знак згоди.

– Давним-давно твоя бабуся, як і ти, навчалася на кулінарному факультеті в академії. Вона творила справжні дива на кухні. Але одного разу... – він стушувався. Кілька секунд помовчав, наче зважував – потрібно це казати чи ні? Але продовжив: – Одного разу сталося непередбачене. На діловому обіді мало не отруїли важливих гостей. Твоя бабуся запобігла цьому. Король хотів залишити її при дворі. Кому ж не хочеться мати придворного кухаря мага? Але вона, подякувавши за таку високу честь, відмовилася. У гніві король наказав твоїй бабусі покинути столицю.

– Усього лише за те, що вона не прийняла щедру королівську милість і не стала придворним кухарем? – я сиділа, буцімто блискавкою вражена.

– Покійний король Леонідій славився своєю нестриманістю. Аконіті довічно заборонили з’являтися в Ситові.

– Але коли сарана зжерла весь наш урожай, бабуся літала до столиці! – перебила його я. – І припаси привезла.

– Це вона так сказала?

– Ні, це моє припущення. Хіба ні?

– Вона була не в столиці, – нарешті ельф зробив ковток лимонаду. – Ми зустріли її біля підніжжя Зорекрилих гір і передали їжу.

– То це були ви?

– Мій народ, – ствердно кивнув Скріраніель.

– Дякую, – прошепотіла я. – Завдяки вам наше Курчаве пережило зиму.

– Ми не могли вчинити інакше, Руто... Твій медальйон лише частина артефакту, – він торкнувся теплими пальцями моєї шиї, підхопив ланцюжок і взяв у руки обкільцьований рубін. І з ним нічого не сталося! Він як Красунчик не одсмикнув руку. А камінь дивним яскраво-пурпуровим світлом засвітився зсередини. – Цей медальйон було розділено на три частини. Одна частина, та, яка зараз на тобі, завжди була з нею. Друга – залишилася в того, хто зарядив його проти злодійства та іншого лиха. Але на жаль, та людина загинула. І невідомо де знаходиться зараз його частина. А третя... – він замовк.

– У кого вона була?

– Не можу тобі поки що назвати ім’я. У бухту Семи Стихій раз на рік приходить корабель зі жерцями з однієї далекої країни. Володар третьої частини разом з ними сходить на берег. Якщо буде воля на те богів, то ти впізнаєш його. Дві частини медальйона, з’єднані разом, покличуть третю, яка перебуває у цього мандрівника.

– І що тоді станеться? – я не зводила з ельфа цікавих очей, у горлі пересохло. Це ж треба, як швидко рибки виконали бажання!

– Не можу сказати. Поки що не можу, – пояснив ельф. – Правда – це завжди завеликий ризик. Зараз він зайвий.

– Скажіть, а ви... ви ж знали, що я вступлю до академії?

– Знав, – не відводячи погляду, сказав ельф.

– І ви... – я завмерла від припущення, яке спало на думку. – Ви стежили за мною?

– Вибач. Але...

Я зробила кілька ковтків лимонаду. Смачно. Навіть не питатиму, – раптом це теж бабусин рецепт?

– А як же злодії?!

– О, ні, Руто. Злодіїв я не міг передбачити, але був вражений швидкістю твоєї реакції.

Мені чомусь стало неприємно: дорослий чоловік спостерігає за тим, як злодюжка витягує бабусин зошит і біжить із ним вулицями столиці. А за ним мчу я з качалкою. Не картинка – мрія!

– Отже, те, що кінь поніс, що мене врятував Альгін і повів в академію замість тітчиної таверни, це... ваших рук справа?

– Що?! Який кінь? Звідки він взявся цей кінь? – розхвилювався Скріраніель.

Якщо грає, то актор він посередній.

– Скажіть, пане Скріраніелю, тільки чесно. Адже ви щось недоговорюєте. Якщо медальйон складається з трьох частин, то зібраний артефакт дасть... А що він дасть?

Він мовчав.

– Гаразд, зайдемо з іншого боку. Вам яка вигода з того, що артефакт буде зібрано?

– Жодної, – на обличчі ельфа ані тіні усмішки. – Не варто квапити події. Я й так занадто багато сказав.

– Зрозуміло, – хоча насправді аж нічогісінько не зрозуміло. Я рішуче глянула йому в очі: – Хоч одненьке слово!

Але ельф тільки негативно похитав головою.

– Усьому свій час, Руто.

Він зняв полог німоти, й зала ресторації загуділа як вулик. Я подякувала Скріраніелю за почастунок. Ми вийшли з закладу і розпрощалися.