Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

— Я сьогодні не маю настрою, ходи сам, потанцюй і за мене!

Зорбас ухопив мене під руку й поставив на ноги:

— Христос воскрес, чуєш, хлопче? Ех, мені б твою молодість! Море, жінка, вино, роботи повно! Сторч головою можеш кидатись у що хочеш! Сторч головою в роботу, у вино, в кохання і не бійся ні бога, ні чорта! От що значить бути молодцем!

— Це в тобі ягня говорить, Зорбасе: здичавіло, стало вовком! — розсміявся я.

— А точніше — Зорбасом! Зорбас говорить, кажу тобі! Слухай мене,— можеш лаяти, якщо хочеш! — я Синдбад Мореплавець, і не тому, що об’їхав увесь світ, ні! А тому, що я крав, убивав, брехав, спав з цілою отарою жінок! Я переступав усі божі заповіді — скільки там їх? Десять? А чому, слухай, не двадцять, не п’ятдесят, не сто, щоб я й решту переступив? Та хоч скільки їх є, якщо існує бог, я не боюся постати перед ним коли завгодно! Не знаю, як тобі сказати, щоб ти зрозумів, але все це, я вважаю, не має ніякого значення. Хіба може бог опуститись до того, щоб вистежувати якихось земних черв’яків і підбивати рахунки їхніх гріхів? Чи можливо таке, що він розлютиться, почне лаятись, утратить спокій, бо ми, мовляв, збочили, перевершили нікчемність ближнього, і їли, бач, по куснику м’яса в середу й п’ятницю? У-у, бодай вам добра не було, собачі душі!

— Ну, добре, Зорбасе,— мовив я, під’юджуючи його,— добре, бог не питає тебе, що ти їв, бог питає, що ти зробив!

— Та я ж тобі кажу, що й про це він не питає! Ти заперечиш, звідки я про це знаю, я, темний Зорбас? А я це знаю точно, бо якби, приміром, я мав двох синів — одного розважливого, а другого безпутнього, ненажеру, бабія, гуляку, законопорушника, я, звичайно, обох їх садив би до свого столу, але, як тобі сказати — душа моя лежала б до другого. Мабуть, тому, що він був би схожий на мене. А от звідки ти знаєш, що я схожий на бога менше, ніж піп Стефанос, котрий день і ніч кається в гріхах і натоптує калитку, а не дасть навіть янголу води напитися?

Бог п’є й гуляє, вбиває, порушує закони, кохає, працює, ганяється за прудкими пташками точнісінько, як і я. Їсть, що хоче і скільки хоче. Бере жінку, яка тільки в око впаде. Побачиш жіночку, гарненьку, мов квіточка, дивишся, як вона йде по землі, і серце твоє радіє, аж раптом розступається земля, і та жіночка щезає. Куди вона поділася, хто її забрав? Якщо вона порядна, ми кажемо — її забрав господь, якщо ж вона пройда, кажемо — її забрав диявол. Але я тобі кажу, хазяїне, кажу тобі ще й ще: бог і диявол — це одне й те саме!

Я мовчав. Зорбас узяв свій костур, збив кашкета набакир, співчутливо поглянув на мене — принаймні, так мені здалося — і його губи ворухнулися, ніби хотіли щось сказати. Однак він махнув рукою і, крутячи вуса, швидкою ходою подався до села.

У світлі призахідного сонця я бачив, як його велетенська тінь віддаляється по ріні, вимахуючи костуром; де він проходив, оживало все узбережжя. Я наставив вухо й довго вслухався, як стихають Зорбасові кроки. І раптом, відчувши що залишаюся сам, я підхопився. Чому? Куди? Я не знав, нічого не встиг подумати, тіло моє підхопилося, само щось вирішивши й не спитавши мене.

— Вперед! — твердо сказав я, ніби віддав наказ.

І подався просто до села. Йшов рішуче й швидко, лише зрідка зупинявся вдихнути пахощів весни. Земля пахла ромашкою, а що ближче підходив я до садів, то частіше повівало на мене пахощами лимона й помаранчі та розквітлого лавра. На заході весело затанцювала вечірня зірка.

«Море, жінка, вино, роботи повно!» — мимоволі шепотів я на ходу Зорбасові слова. «Море, жінка, вино, роботи повно! Кидайся сторч головою в роботу, у вино, в кохання, не бійся ні бога, ні чорта... От що значить бути молодцем!» — раз у раз повторював я, ніби хотів додати собі відваги.

Раптом я різко зупинився. Ніби прийшов туди, куди хотів. Куди? Я роззирнувся: сад удови. За очеретяним тином і арабськими смоквами тихо співав ніжний жіночий голос. Я глянув уперед, потім назад — нікого. Підступивши до тину, розсунув очерет: під помаранчею стояла одягнена в чорне жінка з голою точеною шиєю. Вона ламала обсипані квітом гілочки й співала, її напівоголені груди сяяли в сутіні.

Мені забило дух. «Вона звір,— сказав я собі,— звір, і сама це знає. Які слабкі, мов метелики, які дурні, нестійкі перед нею чоловіки! Таж вона як оті комахи — богомол, сарана, павук: нагодована, а все одно ненаситна, під ранок з’їдає чоловіків...»

Вдова ніби відчула зненацька мій погляд — її тиха пісня різко урвалася, вона обернулась, і наші погляди схрестились, як дві блискавки. Мої коліна затремтіли, немовби за очеретом я побачив тигра.

— Хто там? — здушеним голосом запитала вдова.

Вона застебнула безрукавку — груди її сховалися, обличчя спохмурніло.

Я вже сіпнувся був утікати, але в серці раптом озвалися Зорбасові слова —«море, жінка, вино...» — і додали мені Духу.

— Я. Я, відчини мені!

Випаливши ці слова, я здригнувся і знову сіпнувся втікати. Але сором перед Зорбасом зупинив мене.

— Хто ти?

Вона легко, сторожко, нечутно ступила крок уперед, витягла шию, примружилась, вдивляючись, потім ступила ще крок, напружено подавшись уперед.

Нараз обличчя її проясніло, і вона облизала губи кінчиком язика.

— Хазяїн? — запитала вона, і голос потеплішав.— Хазяїн? — запитала вона вже пошепки.

І ступила ще крок, мовчазна, напружена, готова кинутись геть.

— Так.

— Заходь!

Розвиднілося. Зійшло сонце. Зорбас повернувся й сидів біля халабуди. Він курив, задивившись у море. Чекав мене.

Як тільки я підійшов, він підвів голову й пильно глянув на мене. Ніздрі його роздувалися, як у гончака; він витяг шию і глибоко вдихнув — принюхувався. І враз прояснів на обличчі — нанюхав на мені запах удови.

Повільно підвівшись, весь усміхнений, Зорбас простяг руки:

— Прийми моє благословення!

Я ліг і заплющив очі. Тихо, наспівно зітхало море, і я