Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

За тридцять дев’ять років свого існування, я вже навчився довіряти своєму внутрішньому передчуттю. Скільки ж разів воно не давало мені зробити помилку, скільки разів рятувало життя. Тому і зараз я йому довірився, відчуваючи якусь загрозу.

Свої здогадки я вирішив перевірити з дзвінка Норі. Дивно, але з самого ранку вона жодного разу не відповіла на мої повідомлення. Хоча завжди, після пробудження своєї дівчинки, я отримував від неї смс.

Один виклик, два… три. На жодний немає відповіді. Мене це починає насторожувати. Тому я вирішую набрати Маркуса. Та замість відповіді чую автовідповідач.

Тривога в мені тільки посилюється.

— Джей, — киваю своєму охоронцю, — піджени авто до офісу.

— Слухаюся, Бос.

Як тільки залишаюся один в кабінеті, я дозволяю собі послабити тугий вузол краватки та розстібнути перший ґудзик сорочки.

***

Дорогою до офісу Маркуса я встиг викурити дві сигарети. Та користі від них було мало. З кожною хвилиною, що так повільно тягнулися, я все більше лютував. На жоден з моїх дзвінків Нора так і не відповіла. Я навіть спробував зв’язатися з бійцями, що охороняли комплекс, щоб дізнатися чи моя дівчинка поїхала на роботу, але мені це не вдалося.

Залишалося тільки самому все перевірити.

Та яким же був мій подив, коли я переступив поріг кабінету Маркуса і побачив доріжку крові, що тягнулася до самої операційної.

— Бос, зачекайте тут, спершу потрібно перевірити чи все чисто.

Джей пішов уперед, а я потягнувся рукою за пояс штанів, щоб дістати свій Glock 17. Я не був упевнений чи ми самі, тому варто перестрахуватися.

— Що там?

— Все чисто, але тут... 

У два кроки я опиняюся біля операційної й помічаю тіло, що лежить в калюжі власної крові.

— Маркус.

Пістолет повертається за пояс штанів і я втомлено тру обличчя. Хтось убив мого лікаря. Найвірнішого з моїх людей, якому я довіряв власне життя.

— Тіло ще тепле, ймовірніше його застрелили не так давно, — я озираюся по сторонах і бачу уламки скла. Працював снайпер, який філігранно виконав свою роботу на відстані.

— Викликай підмогу! Мені потрібно знайти того покидька, що це зробив за будь-яку ціну!

Доки Джей телефонував кому потрібно, я почав бігати з кімнати до кімнати у пошуках Нори. Якщо тіло Маркуса ми знайшли, то моєї дівчинки ніде не було. І я знову за довгий період часу відчув, що таке хвилювання за близьку людину.

Востаннє подібне у мене було, коли викрали мого сина. Тоді я його втратив і мало не зійшов з розуму від горя та люті. Зараз же я відчуваю подібне. І мені стає справді страшно.

Нори ніде немає. Я спускаюся до служби охорони будівлі, щоб уточнити чи нічого дивного вони не чули. Ті тільки негативно хитають головами. Один з чоловіків пропонує мені поглянути відео з камер і я бачу, як моя дівчинка сідає до таксі. Варіантів куди вона їде мало, але я щиро сподіваюся, що додому.

***

І знову дорога. Ми з Джеєм мчимо до закритого комплексу, плюючи на обмеження у швидкості та правила дорожнього руху. Зараз мені байдуже на все. Головне – це побачити Нору і впевнитися, що вона ціла та неушкоджена. З усім я розберуся пізніше. Знайду кожного зрадника і змушу його захлеснутися власною кров'ю.

— Бос, щось не так.

Я це і сам бачу, коли брама не роз'їжджається перед нами. Нам з Джеєм доводиться вийти з авто, захопивши пістолети.

— Вони відчинені, — охоронець легко штовхає ворота, роблячи для нас шпарину. – Але щось мені здається, що картина там невтішна.

І Джей має рацію. Бо як тільки ми опиняємося на території комплексу, я бачу тіла бійців. Усі вони застрелені.

— Бос, нам треба звідси забиратися. Тут може бути засідка.

Здоровий глузд мене покинув тоді, коли я побачив тіло Маркуса. Зараз мною керував тільки страх за Нору. Тому я не слухаю Джея, а йду вперед. Навіть, якщо для нас зробили засідку, я зайду в неї ефектно.

Моєї М-16 немає, тому я схиляюся над землею, щоб забрати в трупа автомат. Йому це зараз ні до чого, а от мені знадобиться.

— Бос, це нерозумно.

— Ти смієш мені перечити!?

— Я просто хочу вас вберегти.

— Якщо хоче вберегти, то біжи за мною.

Більше я не зволікав. Всупереч наріканню Джея я зайшов до ліфта й обрав потрібний мені поверх. Серце було не спокійним. Я відчував, що мені потрібно поквапитися, бо інакше я можу втратити все.

Ручка на дверях квартири з легкістю піддалася натиску. Я виставив перед собою автомат і повільно зайшов у передпокій, в якому стояла гнітюча тиша.

— Норо, ти тут? – менше всього мені хочеться налякати мою дівчинку.

Та тільки у квартирі пусто.

Ми з Джеєм розділяємося. Він йде перевіряти спальні та вітальню, я ж спершу заходжу до ванної. Здавалося, що в ній немає нічого особливого, але погляд чіпляється за раковину. І коли я підходжу ближче, то розумію чому.