Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Уже багато років першого вересня я купую їй новий буквар. Ми читаємо з нею буквар цілими днями. Іноді повертаюся від неї додому і мені здається, що я розучилася читати й писати. Розмовляти. І нічого цього мені не треба. Навіщо це?

Я покарана... За що? Може, за те, що вбивала? І так подумаю... По старості багато часу... Думаю і думаю. Уранці стою на коліна, дивлюся у вікно. І прошу Бога... Про все прошу... На чоловіка вже не ображаюсь, давно його пробачила. Народила я доньку... Він подивився на нас... Побув трохи і пішов. Пішов із докорами: "Хіба нормальна жінка піде на війну? Навчиться стріляти? Тому ти і дитини нормальної родити не здатна". Я за нього молюся...

А може, його правда? І так подумаю... Мій гріх...

Я любила Батьківщину більше за все на світі. Я любила... Кому я можу це тепер розповісти? Моїй дівчинці... Їй єдиній... Я згадую війну, а вона гадає, що я їй казки розповідаю. Дитячі казки. Страшні дитячі казки...

Прізвища не пишіть. Не треба...»

Клавдія С-ва,

снайпер

«ПРО БУЛЬБУ ДРІБНЕНЬКУ...»

Була ще одна війна...

На цій війні ніхто не відзначав на мапі, де проходить нейтральна смуга, а де починається лінія фронту. Ніхто не міг там порахувати всіх солдатів. Одиниць озброєння. Стріляли із зенітних установок, кулеметів, мисливських рушниць. Зі старих берданок. Не було тут перепочинків і генеральних наступів, багато хто воював поодинці. Умирали поодинці. Билася не армія — дивізії, батальйони, роти, а народ — партизани і підпільники: чоловіки, старі, жінки, діти. Толстой називав цей багатолиций запал «дубиною народної війни» і «прихованою теплотою патріотизму», а Гітлер (услід за Наполеоном) скаржився своїм генералам, що «Росія воює не за правилами».

Померти на цій війні було не найстрашнішим. Страшніше інше... Уявімо собі солдата на фронті, оточеного своєю родиною — діти, дружина, літні батьки. Щохвилини треба бути готовим їх теж принести в жертву. Віддати на заклання. Мужності, як і зраді, там часто не знаходилося свідків.

У наших селах у День Перемоги не радіють, а плачуть. Багато плачуть. Тужать. «Було так страшно... Я всіх рідних поховала, я поховала на війні душу».

В. Г. Андросик,

підпільниця

Починають розповідати тихо, а наприкінці майже всі кричать.

«Я — свідок...

Розповім про командира нашого партизанського загону... Не слід називати прізвище, бо ще живі його рідні. Їм буде боляче читати...

Зв’язкові передали до загону: сім’ю командира забрали до гестапо — дружину, двох маленьких доньок і стару матір. Усюди розвішані оголошення, на базарі роздають листівки: якщо командир не здасться, сім’ю повісять. Термін, щоб подумати, — два дні. Поліцаї їздили по селах і проводили серед людей агітацію: червоні комісари не шкодують навіть власних дітей. Вони — чудовиська. Для них немає нічого святого. Скидали листівки також із літака над лісом... Командир хотів здатися, хотів застрелитися. Його не залишали одного увесь той час. Наглядали за ним. Він міг застрелитися...

Зв’язалися з Москвою. Доповіли обстановку. Отримали інструкцію... Того ж дня зібрали в загоні партійні збори. Було прийняте рішення: не піддаватися на німецьку провокацію. Як комуніст, він підкорився партійній дисципліні...

За два дні послали до міста розвідників. Вони принесли страшну звістку: всю сім’ю повісили. У першому ж бою командир загинув... Якось незрозуміло загинув. Випадково. Гадаю, він хотів померти...

У мене сльози замість слів... Як мені переконатися, що говорити потрібно? Як повірити... Люди бажають спокійно і добре жити, а не слухати мене і страждати...»

І я себе переконую, що треба йти далі...

В. Коротаєва,

партизанка

Про кошик із міною і плюшевою іграшкою

«Я виконала завдання... І вже не могла залишатися в селищі, пішла до загону. Матір за кілька днів забрали до гестапо. Брат встиг утекти, а матір забрали. Її там мучили, допитували, де дочка. Протягом двох років вона була там. Два роки фашисти її разом з іншими жінками водили попереду себе, коли йшли на свої операції... Вони боялися партизанських мін і завжди гнали поперед себе місцеве населення — будуть міни, ці люди підірвуться, а німецькі солдати залишаться цілими. Живий щит... Два роки вони так само водили і мою матір...

Не раз було: сидимо в засідці й раптом бачимо, що йдуть жінки, а позаду, за ними — німці. Підійдуть ближче, і бачиш, що там твоя мати. І найстрашніше — це очікувати, коли командир дасть команду стріляти. Усі з острахом очікують цієї команди, тому що той шепоче: "Он моя мати", той: "А он моя сестричка", а хтось дитину свою побачив... Мама моя завжди ходила в білій хусточці. Вона була високою, її завжди першою впізнавали. Я сама не встигну помітити, мені передадуть: "Твоя мама йде..." Дадуть команду стріляти — стріляєш. І сама не знаєш, куди стріляєш, в голові єдине: не випустити з уваги біленьку хустинку — жива вона, чи не впала? Біленьку хустинку... Усі розбіжаться, попадають, і не знаєш, убита мама чи ні. Два дні або більше ходжу сама не своя, поки зв’язкові не прийдуть із селища, не скажуть, що жива. Знову і я жити можу. І так до наступного разу. Мені здається, що тепер я б цього не витерпіла... Але я їх ненавиділа... Мені допомагала ненависть...

У мене досі стоїть у вухах крик дитини, яку кидають в колодязь. Чи чули ви коли-небудь цей крик? Дитина летить і кричить, кричить, мов звідкілясь із-під землі, з того