Читати книгу - "Грішна одержимість, Кейтрін Шкроб"

Тим часом Олеся нагріває на пательні вечерю й накладає нам у тарілки. А я міркую, чи буде правильно з нею вечеряти за одним столом? Що сказала б на це Діна?

Олеся дивиться на мене, очікуючи, що сяду на стілець, а я дивлюся на неї у відповідь й ніяк не наважуся ні піти, ні залишитися. Наче не гріх повечеряти разом у наших обставинах, але бісові свічки навіюють відчуття романтики та й мої неспокійні думки, які переслідували зранку, в яких уявляв себе в парі з Олесею, досі не можу забути, як і дивні відчуття, що перекочувалися тілом, викликаючи жар до обличчя, коли нянечка замащувала мені синець.

Раптовий спалах світла, який вмить покращив видимість й вщент вбив романтизм на кухні звільнив від нестерпного процесу прийняття рішення. 

— Слава богу! — промовляю, не помітивши, що зробив це вголос, й підхоплюю тарілку. — У мене ще є робота, тож затримаюся до ночі в кабінеті. Там й повечеряю. Дякую, Олесю, що підігріли страву.

Чи то мені здалося, чи на обличчя нянечки лягла тінь розчарування. 

— Смачного, Несторе.

Почуваюся так, наче образив цю жінку. Але це не так. Я нічого їй не зобов’язаний. Навіюючи собі це, рушаю з кухні з тарілкою, але перед тим як вийти повертаюся до Олесі й зізнаюся:

— А все ж пропозиція щодо млинців прозвучала спокусливо.

— Можу їх приготувати на сніданок.

— Не хочу вас перенавантажувати. Та й навряд чи для цього знайдеться час. Краще Емму пильнуйте — це найголовніше. Але якщо все ж приготуєте — я оплачу цю послугу.

Олеся заперечно хитає головою. І щоб не встигла відмовитися від оплати, я зникаю з її поля видимості. Бо навіть якщо їй не важко щось приготувати, я не хочу, щоб вона це робила для мене задарма, бо почуватимусь зобов’язаним. А ще це було б дивно: от з чого б це няні брати на себе обов’язки кухаря, навіть якщо одноразово? А ще не хочу користуватися добротою цієї людини. 

До ночі засідаю у кабінеті. Лише перед сном приходжу у дитячу, щоб побажати доньці доброї ночі. 

— Емма вже спить? — цікавлюся в Олесі, яка теж прилягла.

Від мого голосу дівчина здригається й сідає на край дивану. 

— Так… — пригладжує розкуйовджене волосся. 

З такою зачіскою Олеся виглядає по-домашньому. Ще б в халатик одягнулася — і… І що? До чого ці роздуми?

Крадькома наближаюся до колиски й нахиляюся, щоб поцілувати свою радість. Своїм носом випадково торкаюся маленького носика-кнопки. Яка ж донечка ще маленька… 

— Доброї ночі, Олесю. При потребі можете мене збудити, — тихо промовляю, на що нянечка киває. — До речі, Діна сьогодні дзвонила?

— Ні, Несторе. 

— Жодного разу? Мабуть, зв’язок постійно був жахливий. 

— А ваша дружина настільки далеко? — з ніяковінням цікавиться Олеся. — Пробачте, це не моя справа, знаю. Просто Діна нічого не сказала ні про поїздку, ні про свою діяльність. Вона хоч повернеться вчасно, як обіцяла?

— Так, звісно. Про це не хвилюйтеся, — запевняю, а після паузи додаю: — Діна поїхала за тканинами. Хоче започаткувати власний бренд одягу й відкрити свій магазин для його реалізації. 

— Ох… — навіть при тьмяному світлі помічаю бентегу за виразом обличчя нянечки. — Такий задум потребує чимало часу та сил.

— Ви хвилюєтеся, що доведеться багато часу проводити у нас? Олесю, я обіцяю, що через роботу у вас не виникне проблем в університеті. Я ж обіцяв, що зможете поєднувати роботу з навчанням. Дотримаюся слова.

— Добре, Несторе, — кілька разів швидко киває Олеся, немов має привід мені вірити. 

— Відпочивайте. Більше не турбуватиму.

Ще раз повертаюся до Емми. Усміхаюся. А тоді рушаю, щоб прийняти душ перед сном.