Читати книгу - "Війна у натовпі"

Присутність і діяльність російських військ стала до того часу об'єктом двосторонніх претензій. Грузинська сторона вважала їх винними у тому, що вони затримують повернення в Абхазію 300 тисяч грузинських біженців, як прямо перешкоджаючи цьому, так і не забезпечуючи належної безпеки. Абхази ж взагалі обурювались російською політикою в регіоні, передусім митною.

Вже після нашого повернення між Росією та Грузією вибухнув прикордонний конфлікт. На контрольн-пропускному пункті в Дар'яльській ущелині російська сторона перенесла на грузинську територію свій оглядовий майданчик. Це викликало енергійний демарш грузинської сторони, в ущелину були послані навіть мітингуючі студенти, що разюче нагадало мені знамениту серію протестів іспанської молоді проти британської окупації Гібралтара. Коли стурбований міністр внутрішніх справ Іспанії зателефонував британському послу і запропонував надіслати більше поліції, то почув у відповідь: "Краще посилайте менше студентів".

На переговорах грузинський міністр оборони в черговий раз пригрозив своєму російському колезі, що Грузія усуне зі своєї території воєнні бази Росії і відкриє кордон з Туреччиною. Також грузинська сторона зажадала повернення озброєння, вивезеного з території республіки 1992-93 рр. в Росію та в Україну. Операція ця проводилася квапливо, літаками військово-транспортної авіації. У великому попиті в евакуйованих покупців були "Волги" та "уазики". При розподілі пирога не обійшлося без жертв. Доньці тодішнього командуючого округом Патрикеєва плеснули у Харкові кислотою в обличчя, аби не базікала зайвого.

Формально Росія пішла на деякі поступки. Начальник федеральної прикордонної служби Николаєв навіть подав на знак протесту у відставку. Держдума спалахнула скандалом. "Незаконний" український експорт через Грузію був визначений у 80 000 тонн спирту на рік, а ціна кожної тонни становила лише половину вартості місцевого, російського. Після розгрому нелегальних горілчаних заводів у Підмосков'ї погляди податкового відомства звернулися в Північну Осетію.

Зустріч Черномирдіна з президентом цієї республіки Галазовим принесла результати. В лютому 1998 року ввезення акцизних товарів у Росію з боку Закавказзя було дозволено тільки через пропускні пункти в Сочі та Махачкалі. Це, фактично, підірвало не тільки торгівлю українським спиртом, але також і абхазьку контрабанду.

Основний об'єкт вивозу з Абхазії — деревина цінних порід. У горах ведеться інтенсивне суцільне вирубування лісу. В порту Сухумі повно турецьких лісовозів. Російські прикордонники постійно подавали претензії суднам під іноземним прапором, що приходили в цей самозваний portо franko.

Абхази були незадоволені діями "грузинських партизанів" у північній зоні безпеки. Командуючий Володимир Оголотков дипломатично заявляв, що не знає, хто саме чинить руйнування на дорогах. Певне, на його позицію вплинула скромна ціна, призначена за голову російського полковника, — 500 доларів. "Батоно Тахві" (Устим), який випадково придбав у "воєнторзі" повний набір полковничих регалій, постійно пестив план — переодягнути якого-небудь небіжчика "на слов'янський кшталт" і пред'явити його фото для одержання обіцяної винагороди. "Якщо ти можеш заробити десять центів убивши індіанця, убий десять — і ти отримаєш долар!" Добре, що російських полковників в Абхазії було як собак нерізаних. У регіоні збереглася інфраструктура баз відпочинку Міністерства оборони.

Зі свого боку, абхази погрожували розпочати відповідні акції в південній зоні безпеки. Уряд Шеварднадзе з 1994 року висловлював намір замінити російські миротворчі сили в регіоні на багатонаціональні, з українською участю. Під цим прозоро припускалося, що українці не перешкоджатимуть грузинському проникненню на абхазьку територію, а у випадку війни обмежаться формальними протестами в стилі військ ООН. Майор Вассо неодноразово піднімав тост за те, "щоб у наступному році миротворчі сили стояли у Воронежі й за бабки пропускали чеченців грабувати Москву".

Проведенню будь-якої узгодженої воєнної політики заважала політична відокремленість грузинського командування. Тодішнього міністра оборони Нодіабаїдзе звинувачували в проросійських уподобаннях. Ніби він навіть грузинською погано розумівся, про що, звичайно, судити не мені. Хоча з іншого боку, один із засновників армії Нагірного Карабаху, начальник штабу оборони НКР генерал-майор "Іванов", насамперед заборонив вживання у військах у службових цілях вірменської мови та інших місцевих говірок. Як відомо, вірмени — мешканці цієї de jure азербайджанської колонії — вивчали у школах російську мову.

Командуючий сухопутними військами Важа Хурашвілі та командуючий ПрикВО, зі свого боку, були втягнуті у ведення приватної війни в Абхазії й конспірували з цього приводу. Я вже згадував, що у мене склалося враження, ніби грузини використовували присутність українських найманців у тому числі й для тиску на російське командування. Наприклад, мене охоче фотографували з різними представниками грузинського командування.

"Регулярні" війська абхазького режиму досягають чисельності в 2-2,5 тис. чоловік. Солдати строкової служби постійно дезертирують. Основну загрозу становлять бойовики — місцеві мешканці, часто інородці (адигейці, вірмени — живого абхазця я так і не бачив), які мають зброю і проживають у селі. В минулу війну всі вони заплямували себе злочинами, тому розуміють, що пощади не буде. Їхній досвід бойових дій у складі бандформувань Цілком достатній.

На нашому напрямку нижче блокпостів в ущелині розташувались 5-6 вірменських сіл. Бойовики з них, чисельністю в 60-70 чоловік при двох БТР, складали резерв піхоти для російського блокпоста, і за сигналом тривоги повинні були нестися в "Ікарусах" на допомогу.

Абхазькі ВПС мали у своєму складі два реактивних навчально-бойових літаки L-39 Albatros, які використовувалися в якості винищувачів, бомбардувальників і штурмовиків. Також два спортивних літаки — Як, що служили розвідниками, і два транспортних гелікоптери Мі-8. Вогневій підтримці миротворчих сил служили два російських "Крокодили" — Мі-24.

У ході бойових дій 1993-94 рр. грузинська сторона втратила кілька штурмовиків СУ-25, виробництва заводу ім. Димитрова в Тбілісі. Один з них "стрілою" збили російські десантники, прямо над нашими позиціями. Власне, абхази зенітних ракет не мали. Льотчик викинувся з парашутом. До мене підбіг радісний "Рута":

— Пане курінний! Давайте, я його зніму!

Я справедливо розсудив, що льотчик все одно летить на нас і нікуди вже не дінеться. Грузини вислали моторний човен і підібрали пілота з води. Після здачі Сухумі та відступу в абхазьку Сванетію нальоти на місто здійснював ще один бравий грузинський вертольотчик, поки і його не збили. Він завантажував на борт ручні гранати, вставлені в склянки, бомбардир висмикував кільця і скидав вантаж вниз. Склянки розбивалися, гранати детонували.

Російська сторона втратила над Абхазією два Мі-8 і один Мі-24. Грузинське командування виплачувало за збитий гелікоптер премію в п'ять тисяч доларів, без різниці — російський він чи абхазький. За доказ правила фотографія свіжих уламків машини. Зважаючи на відсутність зенитних ракет, гелікоптер можна було підстерегти з ДШК, на перевалі, але, скорше за все, — грузинський.

В наше друге перебування в Абхазії у розпорядженні МВС Грузії перебував лише один придатний до